Розділ 17

Річард пультом відкрив ворота, і ми заїхали у двір будинку-студії.

Він вийшов з машини і відімкнув двері, допомігши мені з манюньою, а тоді прийнявся діставати з багажника валізи:

- Хлопці ще десь в дорозі, тож в тебе є ще трохи часу, щоб відпочити і налаштуватися на…

- На зустріч з Генрі? – перебила я його. – Мені не треба налаштовуватися. Ця людина нічого для мене не значить. Просто колега і той з ким я маю заспівати. Єдине, що я маю зробити – збудувати внутрішню бетонну стіну, щоб будь-який слід цієї особи у моїй свідомості, думках і душі повністю пропав. Мені потрібно абстрагуватися, забутися, вдавати, ніби в мене амнезія і Генрі Тейлор – це просто відомий співак, яким я колись захоплювалася. Все.

- То хіба це не означає налаштуватися?

- Можливо… Та я цей процес почала вже давно. А тепер, навчившись терпінню знаходитися з ним поряд, я це закріплю - заллю останнім шаром бетону. – я повернулася і подивилася на будинок. – Закриймо цю тему, і пішли вже до будинку. Мені потрібно погодувати Евелін.

- Гаразд. А я поки організую невеличкий перекус і твій улюблений апельсиновий фреш.

Я погодувала дочку і, заколисавши її, увімкнувши радіо-няню, зібралася йти до Річа.

Щось тихо наспівуючи, я вийшла з кімнати, та при самих дверях наштовхнулася на того, кого так хотіла викреслити із свого життя.

- Мал… Мар’яна… Привіт. – схватив він мене за плечі, щоб уникнути зіткнення.

- Привіт. – я зробила крок назад.

- Як… як справи? – трохи розгублено виштовхав Тейлор з себе.

- Все добре. Можеш, будь ласка, говорити тихіше? Евелін тільки заснула.

- Евелін… - з гіркотою всміхаючись, стишивши голос протягнув чоловік. – Ми з тобою так хотіли назвати нашу дочку… Спеціально так зробила?

- Земля не крутиться довкола тебе. Це ім’я мені завжди подобалося.

- Ну, ну…

- Якщо тобі так сильно хочеться вірити, що це на зло тобі, то, будь ласка. Мені треба йти. Річард чекає.

Я впевненими кроками попрямувала сходами, а Генрі занурившись в думки, лишився непорушно стояти на тому ж місці.

***

Між New протягом цього року була дуже напружена атмосфера.

Вони поводили себе як професіонали, намагалися спокійно працювати, та друзями їх тепер складно було назвати.

Тому Марк і скомандував, щоб всі ці дні перед початком гастролів, хлопці провели у будинку-студії. Крім того, продюсер вирішив влаштувати невеличку вечерю, сподіваючись, що зможе хоча б трохи покращити їхні відносини. Та зробив він це під виглядом чергового обговорення майбутніх концертів.

Тож, сьогодні, замовивши їжу з ресторану, придбавши кілька пляшок алкоголю, Марк організував застілля.

- Вкотре переконуюся, яка ви крута команда. – з ентузіазмом говорив продюсер. – Надзвичайна гармонія голосів, прекрасні тексти і музика, а які цікаві ідеї для виступів ви РАЗОМ, - трішки виділивши, сказав він, - придумали.

- Стоп. – раптом втрутився Гарді. – Я бачу до чого ти ведеш.

- Ти про що? – вдаючи нерозуміння запитав Марк.

- Та годі тобі! Вирішив нас типу як помирити? Включив вихователя з садочку?

- Ох, ну гаразд… Так. Ваші пісні набагато краще звучали, коли ви були друзями. А про енергетику на сцені я взагалі мовчу. Глядач відчуває атмосферу і емоції, які транслюють виконавці. Тож я дуже хочу, щоб ви нарешті поладили між собою.

- Пробач, Марку, але сумніваюся, що це можливо. – відповів Макс.

- Хлопці… - тримаючи на руках Евелін піднялася я з-за столу. – Він правий. Те що сталося в минулому, хай там і лишиться. Плюс до того – це справа, яка стосується мене, Генрі і Річарда, точніше навіть буде сказати нашого особистого життя, а не вас. Я знаю, що ви теж, перейнялися історію триклятого любовного трикутника, але залиште це. Змогла залишити я і приїхати сюди, то залиште й ви.

- Ти пробачила Генрі?  - запитав свердлячи мене поглядом Рейнольдс.

- Так. – твердо відповіла я.

Всі між собою трохи здивовано переглянулися. А Тейлор завмер і обнадійливо глянув на мене.

- Не дивіться так. Звичайно відбиток цієї історії досі лишається на моєму серці і довірі до нього. Та я живу далі. – я пройшлася очима по них усіх. – Так як було колись, можливо вже ніколи не буде, але хоча б хороше спілкування, як у друзів по роботі, колег, хоча б трохи без лишньої напруги – це потрібно. Будь ласка, давайте спробуємо.

- Гаразд… - киваючи головою промовив Гарді.

- Так. Спробуємо. – відповів Макс.

- Спробуємо. – повторив Генрі.

- Спробуємо. – повторив і Річард.

Марк, задоволено дивлячись на мене самими губами сказав: «Дякую». Я у відповідь посміхнулася.

Залишок вечора пройшов непогано, і, ніби як, з меншою напругою.