Розділ 15

Після тих усіх подій, Мар'яна переїхала до Річарда, а я винайняв квартиру: боляче було переступати поріг нашого будинку. З першого кроку душили спогади. Тому я і вирішив з’їхати.

Інколи, взявши пляшку міцного алкоголю, я приїжджав туди. Ходив пустими кімнатами, роздивлявся фотографії, грав на фортепіано у вітальні, згадуючи, як вона співала і сміялася.

Цього вечора я зробив так само.

Після нашої розмови, хоча насправді складно, те, що відбулося між нам, так назвати, я не зміг повернутися назад до ресторану. Тому я вчинив як жалюгідний боягуз – втік. Втік туди де зупинився час.

Досі тут все залишилося як колись: меблі, декор, фото, її речі і запах.

Я зайшов у будинок, зняв піджак, кинувши його на диван у вітальні, за тим здер з себе метелик, швирнувши його вслід за піджаком, і відразу пішов до міні-бару.

Глибоко в мені жила надія, що моя місіс Тейлор мене все ж коли-небудь вибачить і повернеться. Тож я не хотів нічого чіпати.

Місіс Тейлор… І що я собі думаю?

Вона вже майже рік як місіс Вілл, а найголовніше - зовсім не моя.

- Маленька… Яку жорстоку помсту ти придумала. - говорив я дивлячись на наше весільне фото, яке висіло на стіні. – Вискочила заміж за мого друга, та ще і дитину йому народила. – я залпом випив весь вміст склянки. – Хоча… Напевно я це заслужив.

Я майже нічого не пам’ятав з того вечора.

Мар’яна з Елайзою виносять торт і чай. Гарді, який трохи вже випив і влаштував виставу, а потім провалля, і ранок, коли…

Рік тому. Ранок після вечірки.

Я відкрив очі, і спробував піднятися, але відразу ліг – сил не було зовсім. Крім того, голова боліла так, наче мене хтось добряче вдарив.

- Ох… не пам’ятаю, коли останній раз я себе так жахливо почував. – я повернув голову в бік де спала Мар’яна. – Маленька, соня моя, ти ще спиш? – підсунувшись ближче, я відгорнув ковдру, щоб подивитися на наймиліше видовище у світі – мою сплячу дружину. – Маленька, щось ти сьогодні…

Я весь похолов.

- Якого біса?! Ти що тут робиш?! – закричав я, так, що напевно, і на вулиці було чути.

Поряд лежала зовсім не моя місіс Тейлор, а подруга Річарда – Елайза.

Я зірвався з ліжка і почав штовхати дівчину:

- Прокидайся! Чуєш?!

- Дай поспати… - розвернувшись в інший бік промовила вона.

- Елайза! – ще дужче крикнув я.

- Та що таке? – нарешті вона відкрила очі, та тут же ошелешена витріщилася. – Генрі? Ти що тут робиш?  І якого біса ти мене розбу… - дівчина поглянула навкруги – див… Це… Це…

- Ти в моїй з Мар’яною спальні! Що ти тут робиш?

- Я… я… Ох, чорт! Генрі… - Елайза перелякано глянула на мене. - Ми з тобою... переспали…

- Що?! – засміявся я. – Ти здуріла?!

- Ти не пам’ятаєш? – запитала вона, але відразу сама і відповіла. – Хоча, нічого дивного. Після такої кількості алкоголю…

- Для чого  ти несеш цю маячню?! Такого не може… Стоп! – я перелякано завмер. – А де Мар’яна? Боже, сподіваюся, вона нас не бачила.

Я вибіг з кімнати як ошпарений і прийнявся шукати її по всьому будинку.

Марно…

До останнього моє серце надіялося, що щось ще можна виправити. Та чим менше не перевірених кімнат лишалося, тим більше голос в середині кричав, що це кінець.

Лишився останній шанс – подвір’я і сад.

- Маленька! – гукаючи ходив я повсюди. – Маленька!

- Генрі! – окликнув мене Макс.

Я повернувся в сторону звідки лунав голос.

Біля будівлі, яка була нашою студією, стояли Рейнольдс і Уайт. Я кинувся до них:

- Хлопці! Я не можу знайти ніде мою Маленьку. Ви…

- І не знайдеш. – перебив Макс.

- Тобто?

- Ти хоч і мій друг, але… Я… я… - Гарді опустив голову, кілька секунд помовчавши, а тоді неочікувано зарядив кулаком мені по обличчю.

- Генрі, вона поїхала. Річард її забрав. – промовив Уайт

- Що?! Куди?! – тримаючись за ніс випитував я.

- А цього тобі точно знати не треба! – грубим тоном сказав Рейнольдс, а тоді збирався вже йти, та різко зупинившись, додав. – І ще одне, тебе ми звичайно вигнати не можемо, бо ця будівля належить тобі так само як і нам, але щоб тієї шльондри за кілька хвилин тут не було. Так їй можеш і передати: вона – шльондра! А ти… ти… - він зжав кулаки. – Краще я піду, бо на тобі живого місця не лишиться.

Обоє чоловіків пішли.

Я закляк посеред двору, не вірячи в те, що відбувалося.

- Я втратив її… - ледь чутно прошепотів я.

- Я втратив її… - все ще дивлячись на улюблене наше фото промовив я.