Частина перша. "Ти колись була моєю...". Розділ 1

Відкрилися величезні ковані ворота, і у двір заїхали чотири машини.

Вони по черзі зупинилися, з кожної, майже одночасно, вийшли водії, а з двох ще по пасажирці.

Це були всі учасники групи New. А от пасажирки: я і… незнайомка, яка приїхала з Річем.

- Привіт. – першим привітався Макс, а за ним і всі інші, пожимаючи один одному руки.

- Привіт. – відповіла я, підійшовши до Генрі та взявши його за руку.

Всі чоловіки і ця дівчина, яка теж як раз підійшла до нас, відповіли мені.

Вона була дуже екстравагантно одягнена: короткий комбінезон червоного кольору з глибоким вирізом, босоніжки на високих підборах, яскравий макіяж і високий пучок.

- Річард, ти не представиш нам свою подругу? – промовив Гарді, трохи розгублено, не розуміючи хто ж все таки ця дівчина.

- О, так. Знайомтесь, це Вікі. Ми познайомилися два дні назад в клубі.

- У клубі… - повторила про себе я.

- А це Гарді, Макс, ну і Генрі з його дружиною Мар’яною.

- Приємно познайомитися. – привітно сказала я, і протягнула руку для рукопожаття.

Дівчина лише зверхньо зиркнула на мене, промовивши:

- І мені…

«Вихованості їй точно не завадило додати б…» - подумала я.

Чоловіки теж обдарували нову знайому не зовсім прихильним поглядом. Річарду же було зовсім байдуже. Відразу стало зрозуміло, що ні про що, хоча б якимсь чином натякаючи на серйозність, не йшлося.

- Ми так давно разом не збиралися… Гарді, то твоя дружина все таки не надумала приїхати? – запитала я.

- Ближчими днями вона не може, а далі буде видно. – відповів він.

- Сподіваюся, вона все ж зможе до нас приєднатися. Ми давно не бачилися. – а тоді я перевела погляд на Уайта. – А твоя дружина як?

- Моя, як розумієш, точно не приїде. Хіба можливо якийсь день її привезу, бо з маленькою дитинкою складно буде тут знаходитися. – посміхнувся чоловік.

- А як там моя похресниця, Валері?

- Не дає нам по ночах спати, а так все добре.

Я посміхнулася на його відповідь.

- Ну що ж… Давайте уже йти до будинку та будемо розкладати речі. – сказав Генрі. – Треба добряче відпочити сьогодні, а завтра приступаємо до роботи над альбомом.

- Як ви дивитеся на те, щоб ввечері організувати барбекю? – виймаючи з багажника валізу, запропонував Макс.

- Я за. – давши «п’ять» Уайту, відповів Рейнольдс.

- Та, я думаю, всі за. – промовила я.

Всі схвально кивнули, а тоді взявши свої речі попрямували до будинку.

***

Був надзвичайно гарний, теплий літній вечір.

Сонце вже майже сіло, трішки повівав вітерець, додаючи свіжості після гарячого, паркого дня, пахло комфортом, спокоєм.

Так як і домовилися ми всією компанією влаштували невеличкі посиденьки біля басейну з барбекю, різними закусками, ну і трохи алкоголю: чисто символічно, в міру.

Рейнольдс, разом з Річардом займалися грилем, Тейлор з Уайтом поставили стіл, крісла, а тепер розставляли посуд та прибори. Я тим часом, на кухні, готувала, нарізала все, і не полишала спроби знайти спільну мову з Вікі, яка явно не звикла до такого.

Дівчина мила фрукти, але ж з яким виразом обличчя вона це робила… Наче це щось наскільки неприємне, а можливо навіть огидне.

Весь цей час я намагалася бути привітною з нею, побудувати хоч якийсь діалог, та всі мої старання були геть марними. Дівчина не тільки з незадоволенням відповідала, а й моментами зовсім ігнорувала мене.

- То чим ти займаєшся, Вікі?

- Я не працюю. – коротко відрізала дівчина.

- Зрозуміло...

- Ага…

Врешті, я просто кинула це марне діло, і швидко доробивши все побігла до мого містера Тейлора.

Тим часом, на вулиці лунала музика, стояв сміх і гамір – чоловіки розважалися.

Я вийшла до них та, поставивши на стіл тарілку з фруктами, і ще одну із снеками, підійшла до Генрі обійнявши його.

- На дворі вже похолодало. Може принести тобі щось накинути? – поцілувавши мене в голову запитав чоловік.

- Та ні, не потрібно. А якщо я змерзну, то тоді я обійму тебе сильніше і мені буде тепло. – дивлячись йому в очі промовила я.

- Не обов’язково мерзнути, якщо хочеш, щоб я тебе міцно обійняв. – явно підколовши, прошепотів він мені на вухо.

- Та ну тебе. – я легко стукнула його по плечі. – Але з обіймів не відпускай. – ще більш притиснувшись до нього сказала я, на що чоловік широко та мило посміхнувся.

- А де Вікі? – запитав Макс.

«Дивно, що цим не поцікавився Річ…

Хоча… Може й не дивно.» - пролунало в моїй голові.