Кінець

Усередині мене все наче народилося заново. Усе наче знову стало тим милим, світлим минулим, минулим, повним надій та сподівань. Мене знову помічали люди, мене знову бачили і звертали увагу. А я.. я знов відчуваю ті давні, ті далекі емоції й почуття. Я радісно всміхаюся новому дню, ловлячи відблиски його променів на щоках. Душа кружляє м'якими змахами крилець метелика і лоскоче ребра. Я ледь здивовано поглянула на танок бульбашок у склянці Кока-коли. Сонце відкидає причудливі відблиски на мою руку, зігріваючи бліду шкіру.

– Ще трохи соусу, люба?

Я дивлюся у вкрите сіткою зморшок обличчя матері і активно киваю. Як я прожила всі ті місяці без спагетті у томатному соусі?! І без розмов з моєю сестричкою? Жах просто. Здуріти можна.

– Звісно. Дякую, ма.

Я вибігаю з квартири, з'їжджаю вниз, балансуючи на перилах і вистрибую на вулицю. Вітер б'є у джинсову куртку і плутає волосся, утім, це мене не сильно хвилює. Я знову стала собою, тією собою, що померла вісім місяців тому. Тією собою, що пружинистим кроком бігла вниз по вулиці і сміялася. Тією собою, що будувала плани і мрії, віддаючись їм з головою. Я знову була собою. Я знову сміюся і підстрибую. Іноді бувають такі моменти, коли абсолютно байдуже, чи дивляться на тебе люди, чи схвалюють вони твою поведінку, та й взагалі, що вони думають про тебе. Просто є такі миті, коли існуєш лише ти і момент твого щастя. Один з таких моментів я і ловила руками зараз, у карамельних променях сонця. Люди у переважній своїй більшості не вміють цінувати те, що мають. Зате як вони шкодують про втречене, випущене з рук. Чи цінувала я емоції раніше, коли мала свою душу? Ні. Ні. Не цінувала. А тепер, коли я повернула своє, хоча ні, створила заново? Безперечно, я не припущуся цієї помилки знову.

Непогано було б піти завтра у кіно, розслабитися після восьми місяців холоду і порожнечі. Може, навіть наплювати на фігуру і з'їсти піру пачок поп-корну, посміюючись над героями якоїсь комедії. Чи може, краще просто погуляти ввечері? Ні, краще взяти сестру з собою. Треба наверстати втрачений час, налагодити стосунки. У кишені задзижчав телефон.

- Де тебе носить? - я весело сміюся, уявляючи насуплені брови подруги. Вона вміє бути смішною у різних, таких несподіваних ситуаціях.

- Скоро буду, Джессі. Не хочеш Коли?

Та я навіть не почувши відповіді знаю відповідь. Це змушує мене всміхнутися знову і попрямувати до магазинчика. Сморід вдаряє у ніс та чи це хвилює мене зараз? Ні. Сморід - лише ознака людської бездарності, не більше. Я не винна у ньому. Мої тонкі пальці хапають першу-ліпшу пляшку, а ноги вже прямують до каси. Два долари? Добре, два так два, жодних проблем. Я зиркаю на годинник і ледь хмурюся - Джесс буде сердитися, якщо я не встигну.

Та перше, ніж встинаю повернутися, я чую постріл. Він розноситься маленьким магазинчиком і дзвенить відлунням у вухах. Чи то паніка б'ється всередимні мого мозку? Людина в масці з пістолетом в руці. Все буде добре, чи не так? Йому потрібні гроші. Думаю, буде краще, якщо я сама віддам телефон і здачу. Не виникне зайвий конфлікт. Я опускаюся на підлогу, уже стою на колінах, та відчуваю на собі його погляд. "Мене помітили. Дідько, ні! Чому саме це?!" Він розмахує пістолетом і щось кричить. Щось банальне, щось звичайне, щось про те, що слід віддати здачу і не сіпатися. Виск поліційної сирени. Нас врятують, хіба ні? Звісно впятують. Постріл і нова проція дзвону у вухах. Та на цей раз щось сталося. Щось кепське, судячи з скрику продавчині. Тільки от що саме? Хіба щось змінилось? Метелик між ребер б'ється з новою силою, з відчаєм. Мені стає страшно, руки німіють. Та й ноги, власне, теж. Це просто паніка, нічого більше. Усе буде добре, чи не так? Я повільно завалююся набік. Перед очима кружляє метелик, синій, мов небо і холодний, мов лід. Мене пробирає холод, я спокійна. Усе стало на свої місця, чи не так? Гаряча пляма крові промочує мій одяг. Чого мене підстрелили? Я ж не мала нічого проти хлопця, я навіть не намагалася пручатися. Метелик б'ється перед очима - його тримають останні нитки енергії, усе ще зв'язують зі мною. Прощавай, метелику. Перед очима на фоні вікна розпливаються сині крильця. Лети. Мій час настав. Я прожила коротке життя. Я змогла повернути свою душу. І мене вбив якийсь бовдур. Тіло німіє, втрачає будь-яку здатність рухатися.

У голові повільно вмирають останні думки. Чому я не цінувала час, коли він в мене був? Може, тому що я просто людина? Людина, зі своїми слабкостями і недоліками. Світ повільно стихав, засинав. Вже не вила сирена, не ридала та стороння жінка. Усе було тихо. На якусь мить мені навіть здалося, що я знов бач упусті і холодні білі стіни Місця Остаточної Реєстрації Громадян. Та то лише здалося, чи ні?

Я не зводила сестру в кіно. Шкода, вона не побачить ту дурнувату комедію. Вона ж любть дурнуваті комедії, чи не так?

Світ стих у яскравому білому сяйві. Завмер. Зникнув. Щез.