КЛІЄНТ
З Льохою я познайомилась будучи в стосунках, 29 лютого, ще у 2016 році. Ми тоді вчились, я старша за нього на три роки. Зі своїм хлопцем на той момент я практично розійшлась, тут Льоха весь такий "будеш моя". Я тоді сміялась з цього, думала прикол потяну. Потягнула. Вийшла за нього заміж через рік і ще
через 2 роки народила сина. Льоха служив в прикордонниках. В нас були важкі стосунки з його мамою, вона мене не любила, а я все відчайдушно намагалась знайти до неї підхід. Була тоді молоденька і наївна. Вона виганяла нас на вулицю, коли ми вчились, кричала шо ніколи не прийме "виблядка, який народиться", що я шлюха, шалава і шоб я здохла взагалі разом з дитям. Я все намагалась її зрозуміти. Зрозуміла пізніше. Одне. Пішла вона нахер. Але тоді я все ще намагалась наладити стосунки.
Контракт закінчився, малому був рік, навалилось кучу проблем і Льоха вирішив поїхати з другом закордон на роботу. Ми сварились, малий погано спав, все короче до кучі і по ітогу Льоха подав на розлучення і поїхав. Було багато грязі в той період, як я вже казала. В сварках Льоха піднімав на мене руку, але я любила
його тоді. Коли він залишив нас з малим, я наче зламалась, але все ще вірила, що можна все відновити, бо кохання ж бляха муха. Суд дав час на примирення 5 місяців.
До цього часу він мав повернутися з-за кордону оновити візу. Ми помирились, але я так в не забула цього. Пробачила, але ту зламану себе памʼятаю досі. Ми вирішили переїхати до Льохи закордон. Війна. Ми з малим застали у мами в Миколаївській області. Не було можливості виїхати спочатку, бо чоловіки просто не хотіли везти нікого, боялись. Ми просиділи там місяць, наше маленьке містечко обстрілювали авіабомбами, через нас ходили танки, намагались
захопити Миколаїв. Ми сиділи без світла, води, з зачиненими магазинами.Ставало все складніше. В кінці березня знайомий хлопець написав - в тебе є 20
хвилин зібратися, якщо готова виїхати.
Я не думала ні секунди. Поки я збирала валізу нас обстрілювали авіабомбами і памʼятаю досі як дрижав весь будинок. Я виїхала з малим до Льохи. Сказать шо
мені було страшно, не сказати нічого. Ми їхали полями, лісами якимись, селами і за кожним поворотом чекали що зустрінемо танк. Дві доби і я в Варшаві. Дзвінок до
мами і через дві години в місцевому чаті я читаю "росіяни зайшли в місто в зупинились".
Потім два місяці тиші і невідомості. Я не знала нічого про рідних. Де вони, як вони, чи живі взагалі. Росіяни
засіли там на 8 місяців. Я звʼязувалась з мамою раз в тиждень на дві хвилини вночі, бо не було звʼязку взагалі. Ми почали жити з Льохою наче так як
раніше, типу почали спочатку. Але він як Віка. Нарцис. Я додаток. Все не так - роблю не так, не в той час, кажу не так, ходжу не так, короче. В цей час ми спілкувалися з СБУшніком вже, він мене підтримував. Я навіть пробувала пропрацювати це з психологом, але результату не дало. Ми стали все більше віддалятися з Льохою. Але піти від нього я не могла тоді. Я залежала фінансово, я в чужій країні і багато інших факторів. Хтось скаже я тіпа шукала виправдання собі. Можливо. Хто був в залежних стосунках зрозуміє мене,
про шо я. Він впринципі хороший тато, він заробляє бабки, він старається для сімʼї, але я топлю до останнього, а потім відрізаю людину так наче її ніколи і не було в моєму житті. Я не знала як буває інакше. До зустрічі з Тьомою. Тоді все змінилося. Він показав мені як буває і як мене можна любити. Тепер я точно знаю, що коханим не зраджують. Я полюбила Тьому просто за те який він і яким він буває тільки зі мною.
А свекруха тим часом просто ненавиділа мене і писала «ПРОКЛИНАЮ ТЕБЯ ДО ПОСЛЕДНЕГО ДНЯ И ВЗДОХА ТВОЕЙ ЖИЗНИ......»