Другий штурм

КЛІЄНТ

Листопад прийшов не з дощем, а з другим
штурмом. І якщо перший залишив шрами в серці, то цей — вибив повітря з легенів.
Все повторилось - ніч, темрява, очікування смс, молитви подумки й про нього, тільки тепер... не було нічого.
Тільки одна смс за півтора тижні:
"Все добре, я живий"

І знову — тиша.

Я не спала. Не їла. Не думала.
Просто чекала.
Ніби увесь світ завмер, а мій всесвіт був десь там — на війні, поранений, можливо...
Ні. Я не дозволяла собі навіть думати далі.

Того вечора я була посварена з Вікою. Ми мовчали. Я отримала від Тьоми смс
* «Вибач, маленька, я затримався».*
І саме тоді Юра прийшов до неї.
Сказав: Тьома в лікарні. Непритомний.

Я не відчула сліз. Не було сил плакати.
Лише пустота й одне в голові: *тільки не
забирай його в мене*. Згодом він написав. Сказав, що все добре, що поранення не серйозні.
Сказав, що я не маю хвилюватися.

Насправді він був побитий війною з ніг до
голови. Струс мозку. Контузія. Перепонка у вусі. Рука - зібрана по шматках. Нога - повна біда. Зараження крові. І треба замінити кістку.

Він приховував усе, бо не хотів завдавати
болю. 3 Харкова його переправили до Києва. Потім - до мами в Молдову. Юра був поруч. Я — далеко. Але думками я жила в ньому. Я дихала тільки ним.

І тоді була перша операція. Перша кома. Штучна - але кома.
Мені здавалося, що весь мій світ розчинився в нічній тиші, де не було ні голосу, ні дотику, ні "я живий".

Я читала його зі свічкою постійно, як молитву. Навіть не памʼятаю скільки я тоді їх "заговорила"
Щоранку - по памʼяті.
Щовечора — зі страхом, що не встигну.

І тоді, після коми, він відкрив очі. І перше, що зробив - написав мені.
*Боже, як же я за ним скучала.*
За ним.
Живим.
Своїм.