КЛІЄНТ
З Вікою ми були як нерозлийвода. Говорили постійно, ділилися найменшими дрібницями, і мені здавалося, що ми завжди будемо "та сама пара", яку
розуміють тільки двоє. Та одного дня зʼявилась Таня.
Спочатку вона просто була в ефірах. Потім потрапила в нашу групу. Потім - до Віки в особисті повідомлення. Наче зайняла моє місце. Я все це спостерігала
мовчки, як той чайник, що гріється - ще не кипить, але вже шипить. Таня мене дратувала. Не знаю, як пояснити - ну от просто дратувала. В усьому. Я намагалася не показувати. Вдих-видих, усмішка. Але всередині мені хотілося кричати.
Кульмінацією стала ніч. Подзвонив СБУшнік Вітька.
Той самий, що зник, той, що з Києва, той, що з поцілунками в сторіс, про які я не знала.
Він сказав, що не може мене забути. Я мовчала. Плакала. Не від щастя - від болю. Бо це не романтика, це - чергова тріщина в мені.
Я вирішила: розкажу Вікє зранку, не будитиму. А вранці вона сказала, що не спала. Говорила з Таньою. До ночі. Бо щось там у Тані трапилось.
Не знаю, чому тоді це так вдарило. Але вдарило. Прямо в те саме місце, що вже боліло. Я всміхнулась, кивнула, наче все нормально. Але всередині - ні.
Мене розривало. Вона питала, випитувала, а я - мовчала, зводила очі, проковтувала. Поки не прорвало. Я вилила на неї все - і Таню, і ніч, і біль, і зраду, і себе саму.
І... видалила наші чати. Усі. Без повернення. Це було моє маленьке «самознищення».
Вона писала. Я хєрила.
Мовчала, ліпила байдужість, а в середині все горіло. Це була наша перша велика сора. Перша тріщина.
Не остання — але ця боліла так, ніби хтось вирвав із грудей частину, підписану "ми".
Але справжня біль чекала мене далі...
Знаю, Тань, ти це читаєш, але ти досі мене
дратуєш, прасті….