Любовні драми

КЛІЄНТ 

Поки Юра розповідав мені про Віку, я розповідала йому про того самого друга, з якого, власне, й почався весь цей трешак.

Назвемо його СБУшнік, але звати його Вітя, або просто Вітька.

Не тому що таємний агент, а тому що офіційно - військовий, серйозний, стійкий. А неофіційно — емоційний шифр, який я досі не розшифрувала до кінця.

Я знала його багато років. Ми дружили.

Принаймні, я так думала.

Ніколи не було натяків, двозначностей чи чогось, що могло б натякнути на щось більше. З мого боку - точно.

Він був розбитим чоловіком, від якого пішла вагітна дружина - прямо в руки російського військового, в окупації. Там і народила доньку.

Я підтримувала його. Він - мене.

І це все. Дружба. Чиста й чесна. Ну, принаймні, в моїй уяві.

Чотири роки тому в мене була перша

велика тріщина. Розрив з чоловіком.

Ми потім помирились, бо я тоді ще його любила, бо була слабка, бо вірила, що можна "все з нуля".

Але під час того розриву моя самооцінка була на дні.

Там було все: піднята рука, погрози, бруд.

І я заклеїла себе скотчем назад - щоб

триматися.

На тому фоні СБУшнік (Вітька) був тихою гаванню.

Він писав, слухав, був.

І я щиро вірила, що у нас просто дружба.

Бо що ще могло бути?

А потім його повідомлення стали... інакшими. Тонкі натяки. Дивні компліменти.

Я вперто цього не помічала. Чесно, і досі не вірю, що йому щось було треба.

Минулої зими він зник. Після госпіталю.

Я думала - знову на передовій. Авдіївка.

Пекло.

Я хвилювалась, думала шось сталося.

А потім, випадково, з робочого акаунту, я побачила історію в Instagram.

Він. І дівчина. Поцілунок.

А мій акаунт — заблокований від цієї історії. Навмисно.

Ой, як неприємно було.

Не сам факт. А те, що я, як дурепа, тримала

цю "дружбу" на руках, а мені навіть нічого

не сказали. Просто - тиша.

Як сміття, яке винесли без пояснень.

Він пішов нахер через дві хвилини після того сторіз.

А я ще пару тижнів збирала себе по частинках. Було бридко.

Було образливо.

Було "та невже знову?"

Через кілька місяців він повернувся.

Зізнався в почуттях.

Я вислухала. І послала ще раз. Але вже з повагою до себе.

Більше його в моєму житті не буде. Ні під виглядом друга. Ні під виглядом жертви.

Пізніше в мене зʼявиться один бородатий маніпулятор

Йому я подарую безліміт на херові вчинки.

Але любов моя при цьому до нього ні крапельки не зменшиться. Навіть навпаки

Але це трохи згодом...

Все що міг сказати Вітька, було лиш цитую*:

«ты хоть понимаешь как мне тяжко было»
«прости»
«прости что так некрасиво вышло»
«но я знал что ничего не получится»
«но мне паскудно»
«я не хотел делать больно»
«но уже вышло как вышло»
«ты классная, ты охеренная, я же говорил тебе»
«ты не останешься одна точно»

Але його я не любила, тому окрім того, шо було просто неприємно, на всі його слова було пофігу. Досі не зрозуміла цього дибільного вчинку з історією. Ми ж не були парою шоб це скривать від мене.
А ще кажуть жіноча логіка не піддається поясненню.
Зла на нього не тримаю, просто дякую йому за Тьому, Віку, Влада і Юру.