Як я познайомилась з Т.

КЛІЄНТ

*Т. - Артем, але я називаю його Тьома. 
 

Ми ніколи не бачились наживо.

Жодного разу. Жодного погляду, жодного дотику. Але якщо мене попросять описати найрідніше — це буде він.

Бо іноді досить слів, щоб хтось оселився в твоєму серці. А іноді й кількох слів забагато.

Він дізнався про мене від свого найкращого друга. А з його другом я познайомилась через Віку. Моя шалена подруга з Таро, з якою ми якось непомітно зрослись.

Все це звучить як сюжет серіалу, але це було наше життя. Трохи магії, трохи драми - і він.

На той момент я заміжня, він - одружений. І в кожного були свої "не можна", які ми ще тоді наївно намагалися берегти.

Він мовчав три місяці. Просто спостерігав за мною — в чатах, в ефірах, на сторінках. А потім одного вечора просто написав.

І все почалось.

За тиждень після нашого знайомства він розлучився. Ще за тиждень - поїхав на нуль.

А я залишалась з телефоном у руках, що став моїм вікном у нову реальність. Я чекала на повідомлення як на знак життя.

В буквальному сенсі.

Він писав мені під обстрілами, шукав зв'язок там, де його не було, щоб я не хвилювалась.

Він їхав десятки кілометрів тільки щоб написати: *"Все добре, маленька, я живий.»

Говорив зі мною до світанку. Писав смс, від яких серце стискалося і сміялося одночасно.

Він обіймав мене словами так, як інші не вміли руками.

Надсилав мені подарунки. В іншій країні.

Через міста, митниці, кордони.

Бо хотів бути поруч хоч так. Хоч через речі.

Бо ми не могли зустрітись, але були ближчі, ніж багато тих, хто щодня прокидається поряд.

То була осінь. Осінь 2024-го. Осінь, коли я вперше за довгий час відчула себе живою.

Неймовірна, золота, пекуча. Осінь, яка пахла ним.

Осінь, коли я повірила, що любов - це не завжди дотик. Іноді це просто хтось, хто знає, коли ти засинаєш, і пише:

*"Я з тобою. Завжди."*

А потім був перший штурм. І нічна тиша, в якій я боялась дихати.

І його "я живий", як молитва.