2. Гість

Тримаю телефон плечем біля вуха і відмикаю двері квартири. Зв’язка ключів з металевим брелоком-гарбузиком дзвенить на весь під’їзд. Знайшла цю смішну половинку гарбуза на тротуарі тиждень тому. Блискуча поверхня відбивала сонячний промінь і пускала зайчики мені в очі. Не втрималась, підняла його, подивилась, чи ніхто не бачить і причепила собі на ключі. Смішна штукенція. Зазвичай половинки сердечок як брелоки використовують, чи як кулончики, чи як браслетики дружби. А тут половинка геловінського гарбуза. Він так смішно дзенькнув, коли клала його у кишеню. 

По спині проходить холодок. Озираюся. Нікого. Вмикаю світло в коридорі.

— Так, Юлько. Я вже вдома, — кажу. — Тільки уяви, як я вляпалась. Тепер, мабуть, доведеться нову роботу шукати.

Зітхаю. Знімаю чоботи, пальто. Взуваю капці і йду на кухню. Набираю воду в електрочайник і вмикаю його.

— Ти ж і медсеструєш не з власного бажання, — каже Юлька, моя найкраща подруга, — А в заяві напишеш правду. За власним бажанням. Сприймай це як шанс.

— Але то мало бути моє свідоме рішення, а не отак, — насипаю листки чорного чаю в заварник, заливаю кип’ятком, — А він тільки радий буде, що я побіжу, підібгавши хвоста. Так не можна це лишати. Я вже й план придумала. Прийду на геловінську вечірку, що організовує клініка, з красенем, який до нестями у мене закоханий. 

— Ти з кимось зустрічаєшся і приховуєш його від мене? — закочую очі, вже бачу, як Юлька дметься. — Не думала, що у нас така дружба.

— Нікого я не приховую, — кажу. — І ні з ким не зустрічаюся. Ніколи мені.

— А де ти за тиждень закоханого красеня візьмеш? — питає Юлька. — Якщо за рік його не знайшла.

Кладу в чашку сушений апельсин, два тонких кілечка свіжого імбиру, одну зірочку бадьяну і паличку кориці. Заливаю це все чорним чаєм із заварника і накриваю блюдцем, щоб настоялося.

— Щось придумаю. Є у мене на прикметі один варіант, але він поки непритомний. Хоча… Це навіть краще для мене. А далі… — у двері хтось дзвонить, — Ой, хтось прийшов. Пізніше наберу. Бувай.

Відбиваю дзвінок, кладу телефон у кишеню і зазираю у вічко. Сусідка знизу, за сумісництвом власниця квартири, яку я винаймаю.

— Привіт, Олю, — сухенька бабулька в окулярах з товстими лінзами намагається зазирнути у квартиру, — У тебе прострочена плата за квартиру. Треба щось вирішувати.

— Та заплачу я, Ганно Григорівно, — кажу. — Ось з першого числа і заплачу. Ще зарплати не було.

Сусідка недовірливо хитає головою, волосся, закручене у сиву гульку на маківці, погойдується. З-під квітчастого халата визирають чорні мохерові рейтузи.

— У тебе такі протяги, — здригається сусідка, намагається зайти, навіть ногу в хутряних капцях ставить на поріг. — Ти що, вікна не закриваєш? Треба тепло економити.

У квартирі дійсно холодніше, ніж зазвичай. Може, і справді вікно не закрила, коли провітрювала кімнату?

— Свіже повітря. — Відмахуюся. — Це важливо. Зараз все позачиняю. А ви там у себе теж не забувайте провітрювати.

Акуратно зачиняю двері перед самим носом ГГ, як я її називаю подумки, і коли з Юлькою говорю. А то Ганна Григорівна дуже довго виходить.

Обходжу квартиру, перевіряю вікна. Дивно, все зачинено, а по спині наче справжнім протягом тягне. Мацаю батарею — ледь тепла. Значить, треба прийняти гарячу ванну, щоб зігрітися.

Відкриваю кран, кидаю у воду пінну бомбочку й залишаю ванну набиратися. А сама йду по чай, улюблений білий махровий халат і рушник.

Влаштую собі спа-вечір! Розставляю свічки по кутках ванної, на тумбі й біля умивальника. Халат і рушник вішаю на гачок, кухоль із чаєм ставлю на край ванни. Вимикаю світло, вмикаю на телефоні плейлист інструментальної музики й залишаю його на тумбі. Знімаю білизну й занурююся в гарячу воду. Шкіру починає пощипувати, ванна кімната наповнюється парою і звуками «Чотирьох пір року» Вівальді. Піна вкриває мене по саму шию, наче ковдра. Заплющую очі. Мугикаю собі під ніс мелодію.

Лежу так хвилин десять. Може, й більше. Не знаю. Розпарена, розпашіла. Розплющую очі. Напівтемрява звучить музикою, пахне воском і жуйкою — такий аромат пінної бомбочки. Просто переді мною, над умивальником, запотіле дзеркало. Вдихаю, видихаю.

На дзеркалі проступають літери, наче хтось пальцем пише на запотілій поверхні. «А» Завмираю. Не дихаю. Розігріту шкіру обдає морозом. Літери продовжують з’являтися одна за одною. «Д А Л І». Серце відбиває барабанний ритм, на нервах грає Ванеса Мей. Далі «Щ О» і знак питання.

А далі що?...