Не треба безпеку, я все скажу

- Ти у своєму умі, Максе? Начальство з підлеглими не свариться. І у мене в офісі ніхто не кричить. Я цього не люблю.

- Тобі треба заміж за мого старого. У вас просто ідеально співпадають смаки і погляди на стиль керівництва, Лі. О… А тоді чого вона так верещала? Може там було щось страшне? Може ще якийсь вар’ят пробрався до тебе в кабінет. І тепер мам мишине неживе тіло - Висловив я логічне припущення.

- Тіпун тобі на язика,Максе. Мені колишнього в кабінеті на тиждень вистачить. 

- Колишнього чого?

- Не чого, а кого. Не вдавай з себе більшого придурка, ніж ти є. Ти ж його викинув з офісу.

Я присвиснув. 

- Так ти за ним була заміжня? Ну ти даєш. Я знаю, що то стильно, збирати старовинне мистецтво й антикваріат. Але ж не настільки. Правильно ти його послала. Тепер ясно, чого він небажаний.  Не парся. Більше ти його тут не побачиш. Принаймні поки я тут секретар. 

- Не свисти. Грошей не буде. - сказала Лі зовсім недоречно. І в голосі її звучало наче розбите скло.

Якась думка хотіла достукатись до мене.  Ще одна до інших моїх важливих думок. 

Але я її не пустив. Уже тоді не хотів визнавати її важливою саме для мене. Бо я сам вирішу, що для мене важливе. А не якісь сторонні думки.

- Чуєш… шановна керівнице. Щось довго у тебе в кабінеті тихо. Може там уже мишине тіло охололо і кров залила підлогу.  А ми тут…

- Що ми тут? - Гостро спитала Лі. Що ти собі придумав? Які ще ми?

- Ми з тобою наречені, Ліко. - уточнив я сухо. - Якщо ти звісно не скасуєш угоди з батьком і не відпустиш мене, щоб я міг повернутися до нормального життя.  

Я реально образився. З усіх сил тут стараюсь відповідати вимогам угоди й посади, а вона на мені зло зриває. 

Хоча заради справедливості, не вона одна. Батько теж такий, коли в бізнесі проблеми. І до речі він уже два дні спокійний, як ситий удав. Тобто справи у нього ідуть вгору. І це повністю моя заслуга.

Від цієї думки мене попустило.

- Добре Лі. Чого вже там. Ми пов'язані угодою. І якщо ти хочеш зривати на мені зло через якісь трабли у бізнесі, то хто я такий, щоб тобі дорікати. Але це справді нормально, щоб референтка кричала на когось в кабінеті начальства, коли там нікого, крім неї, немає. А потім  замовкла й уже пів години не виходить?

- Це й справді якось не дуже нормально. - примирливо сказала Лі уже нормальним голосом. 

Я відірвався від проглядання списку і глянув на неї. Ліка була наче така, як і завжди. Спокійна і самовпевнена. Дуже акуратна. Ніщо не вказувало на те, що вона тільки що говорила, ніби проковтнувши скалки розбитого скла.Тільки очі блищали, як в лихоманці. 

Нелегка то робота, бути босом, як я бачу. Краще і справді - секретарем. Мати колись правильно вибрала. І не прогадала.

І я не прогадаю. Тут годують і не заважають розважатись.

- Тоді давай я перевірю, що там. - запропонував начальниці очевидну річ.

- Ти? - вражено спитала Лі, наче то була якась непристойна пропозиція.

- Ну а хто? Я секретар. Маю все розвідати й доповісти. Ти бос. Тобі не по чину бігати й дивитись за кожним підлеглим. 

- А. Он ти про що. - Лі зсунула брови разом, від чого її лице зробилося не грізним, а дуже милим. Наче маленька дитина грає дорослу. 

- Ти, мабуть, правий, Максе. Щось я за ці дні без секретаря і справді… Коротше, іди перевір. 

Вона при цьому все одно встала. Молода ще видно керівниця. Не має терпіння.

Я рішучим кроком підійшов до дверей у кабінет Лі і відчинив їх, десь вглибині душі все ж сподіваючись на те, що миша дасть привід для розваги. 

Ну там лежить розкинувшись у відключці, наприклад. Або витворить ще чогось такого, на що можна буде згаяти час до кінця дня.

Але все було нудно і банально. Миша сиділа за ноутом і возюкала пальцем по  джойстику.

Вона підняла на мене маленькі глибоко посаджені очі і невдоволено скривилася.

Що ж. Життя не може складатися з одних розваг.  І на цій посаді  пурхати метеликом з квітки на квітку не вийде. Видно вистачить на сьогодні позитиву. Треба приступати до праці.

- Миша, ти тут закругляйся. Тобі що сказали робити - навчати мене діловодства, а не порнуху в робочий час дивитися.

Миша почервоніла, її круглі маленькі очі забігали. 

Значить вгадав. 

Життєвий досвід не проп'єш. Сам так робив, коли батько намагався мене прилаштувати у свій бізнес. І він мене так само легко спалив, як я зараз мишу. 

Відтоді я в курсі, що треба зачиняти двері зсередини, коли граєш в косинку або ще якось використовуєш службовий комп не за призначенням.

Миша такого простого не знає, а ще референтка.

І тут я помітив щось неправильне. Ну тобто правильне, але не таке, що має бути в цій мирній картині.

До ноута була під’єднана флешка. Така, знаєте, дівчача. У формі іграшки. З висоти мого зросту я її гарно бачив. А миша про це явно не здогадувалася. І все ж потяглася рукою до флешки, коли позаду мене пролунало класичне питання, після якого в бойовиках і детективах зазвичай починається стрілянина.

- А що тут власне відбувається? - спитала Лі. Мабуть, їй не було нічого видно з-за моєї спини.  А може нарошне підкрадалася, щоб її не було видно. 

Щоб створити ефект несподіванки.

Ефект вдався. Лапка мишки смикнулася до іграшки, моє лаписько накрило цю лапку і притиснуло разом з флешкою до столу. Мишка-реферушка спробувала смикнутися, та де там. 

В цей час Лі обійшла стіл і отримала можливість оглянути картину з іншого ракурсу. 

Вона в дуже милому жесті затулила рота обома долонями. Як мавпочка з тих трьох, які нічого не бачать, не чують і нічого нікому не скажуть. 

- Подивіться на цю мишу в розтині, Олександро Валеріївно. - сказав я тоном нашої біологічки. - Так, мені самому неприємно, але треба для науки. .

- Який ще розтин, придурок? Швидко викликай безпеку.-  відняла руки від рота Лі. І знову тільки для того, щоб мене образити.