То тільки Лі може думати, що миша не пліткарка

- Ти талант, Максе, щоб ти знав. - сказала Ліка, коли трохи заспокоїлась. - Мені за цілий рік конкуренти не змогли так підгадити, як ти за дві години.

Вона сиділа за своїм ідеально чистим столом і відпивала по ковточку позачергову каву, яку я вимушений був їй принести зверх угоди. На жаль за компенсацію збитків це не потягло. Але загризти мене або прибити аркушем паперу вона вже не намагалася.

Зате стояв перед нею і з висоти свого зросту милувався, як красиво ця дівчина п’є ще гарячий напій і рожевим, як в кошеняти, язиком облизує губи від пінки з капучино.  І як її зблідла від гніву шкіра набирає звичного блідо-рожевого відтінку.

- Протестую. - ліниво відбивав я її подачу. - То була твоя власна ідея і твій ризик. Не вмієш наймати персонал - звернись до агенції. Я тут до чого, сама подумай. Ти мене викликала, я примчав, через тебе не снідав і досі не обідав. Я старався. Я все записав. А ти не можеш навчити референтку пояснювати завдання, ще й побила мене. Це було принизливо, щоб ти знала.

Вона дивилася на мене, задерши голову і наморщивши носа. І це ще більше посилило її схожість з невдоволеним кошеням.

- А я куди по-твоєму зверталася? - звинувачувальним тоном відповіла вона. - Ти б бачив, кого вони присилали. Няня, випускниця середньої школи без досвіду роботи. аніматорка перед декретом, навіть один сантехнік.  І ніхто з них не розуміється на діловодстві.А пошту заспамлено купою заявок на роботу у віддаленому доступі. Насправді те, що ти все записав, добре. Я розберуся з цим. Але збитки ти все одно відпрацюєш. Я тут, уяви, заробляю гроші тяжкою працею. Я вклала багато сил і грошей в освіту і в цю фірму.  І головне, що я ні тобі, ні твоєму батькові не мати Тереза. 

Я не міг повірити власним вухам. Я те, я не те, я, я, я? В трьох реченнях чотири я. Оце так егоцентризм, куди мені до такого рівня?

- Лі, я тебе не впізнаю. - сказав їй вражено. 

І от що я такого сказав? Вона моментально почервоніла і розізлилася по-справжньому.

- Ти не можеш мене впізнати. - сказала вона зверхньо, хоч дивилася на мене знизу вгору. - Бо ти мене не знаєш, Максе. 

- Нічосі. Я ж так давно тебе знаю, Лі, ще зі школи.

- Нічого подібного. Ти знав мене колись давно. А тепер не знаєш. І ти, здається, досі вражений, що у мене висока самооцінка, я щаслива і керую власним бізнесом. По-твоєму я мала накласти на себе руки після твого дурного жарту або досі лікувати депресію в стаціонарі?

- Я знову вражений, Ліко. На цей раз твоєю злопам’ятністю. Жарт був дурний, визнаю. Я одразу й пошкодував. А щодо першого танцю я не жартував взагалі. Ти сама не прийшла. От. А перший раз я вражений був не тим, що ти навигадувала про мої думки. А тим, що ти раніше мала кращу пам’ять.

- Ти про що? - підозріло спитала Лі.

- Про те, що ти пам’ятаєш тільки про себе. Про те, що не можеш найняти нормальний персонал. Про свої збитки через те, що не можеш знайти собі нормального секретаря. А про те, що я так спішив тобі допомогти, що залишився голодний, ти моментально забула. Ти невдячна і не цінуєш тих, хто на тебе впахує. І тому ти поганий бос. Неефективний. От.

- А, он ти про що. - вона одразу втратила інтерес до бесіди. Повернулася до монітора і  тицьнула в клавіатуру акуратним пальцем з елегантним манікюром, який був наче не манікюр, а просто красиві блискучі нігті. - Замов два обіди. Мені, як завжди, а собі  те саме, тільки подвійну порцію. Бо коли ти голодний, ти соціально небезпечний, як виявилося. І тебе неможливо витримати довше п’яти хвилин.

Алілуя.

Я взяв адресу її доставки, миттю все замовив і поспішив на прохідну, щоб не згаяти ні хвилини.

Коли обід привезли, я спершу пожалів, що це не піца, а потім змирився. Бо це і не вівсянка.

- Умовила ти мене, Сосновська. Я згодний. - сказав я після того, як доїв другу порцію. -  Тільки з тебе обіди. Бо працювати безплатно - себе не поважати. А брати гроші з нареченої якось дивно. 

- Та хто б тобі платив гроші. - пирхнула Ліка. - Розмріявся. Ти завдав мені збитків на кілька тисяч не наших грошей, згодившись купити непотрібну фігню і відмовившись продати те, за чим сюди дзвонили. І ще не відомо,чи ті, хто погрожував розірвати контракти, їх справді не розірвуть. Словом, шукай в інеті підручник з діловодства і ввечері щоб у тебе все від зубів відскакувало. А що не запам'ятаєш до кінця робочого дня, вивчиш до ранку.

- Ну знаєш, це вже ні в які ворота. Робити мені нічого.

- Тобі й так нічого робити. - збила мене з думки Лі.- Не вештатимешся по вулицях і не провокуватимеш папараці. Мені вистачило сьогоднішніх пліток і фоток .

І вона показала мені  мене - як я легко й невимушено підіймаю не такого вже легкого нишпорку на витягнуту руку. Праву, прошу відмітити. А я лівша, тому лівою я можу…

- Це рабство, Ліко. - скрикнув я, здогадавшись, що вона тими кадрами навмисне мене відволікає від головного. - До речі, якщо я вже продався тобі за їжу, то знімай інші умови.

- Це які? - підозріло спитала мене ця акула капіталізму. 

- Про одну  романтику й одну доставку.  Бо буде тобі жирно.

- То тобі буде жирно, Максе. Це тобі не іграшки у зіпсований телефон, що ти ту влаштував. Це піар компанія. І її треба вести послідовно. Тож романтику залишаємо. А твій мачизм і агресію пояснимо ревністю.

Розчарування на її личку показало, що я втрапив у больову точку. Так-так. 

Нічого, що я не дуже розумний. Я зате терплячий. Це вже другий раз, коли у мене в голові задзеленчав сигнал тривоги. Перший - коли я взнав, що вона тільки-но розлучилася. 

І оце зараз, коли вона скривилася і вимагає романтику. 

І ще вона ніколи не бреше. Може не говорити правду, але не бреше.

Піар компанія, кажеш? Дануда.

Можна було б подумати, що батькова. Але вона не сказала  у вас. Вона сказала у нас.

Ха-ха. Попалася, Лі. 

То і твоя піар-кампанія теж.