Це виклик? Я люблю виклики. 

- А, ну так… мої вибачення. Я до  Ліки. Вона у вас усім заправляє. Я тут тепер часто буватиму. Запам’ятайте мене. Макс я. Її наречений.

Приємно рум’яне обличчя вахтерки наливається нездоровим буряковим кольором. А що я зроблю. Лі права, треба було погуглити або в батька спитати. Звідки мені тепер знати, як вона тут називається і чим тут рулить.

- Прізвище. - Карбує кожний звук вахтерка. 

Теж мені, тут що, режимний об'єкт? 

- Сосновська - посміхаюся їй ще ширше і повертаюся найвигіднішим ракурсом.

Вахтерка натискає на кнопку, і поруч мене як з під землі вигулькують два амбали майже мого зросту й кондицій.

- У нас нема жодної людини з керівного складу з прізвищем Сосновська. І на ім’я Лі, Леся або Ліка теж нема. Ви б хоч продумали це зарані. Дістали ці папараці - манірно тягне вахтерка. - Наша бос лише вчора заручилася. А ви вже четвертий наречений цього ранку.

- Я четвертий? От зараз було образливо, шановна. То ж вона зі мною заручилася. Бачили білі троянди, з якими вона прийшла? То я подарував. - наводжу неспростовний доказ.

І вважаючи, що інцидент вичерпано, роблю крок до турнікета під вражене мовчання вахтерки. Але мої руки моментально перехоплює охорона.

- Хвилиночку, шановний. Ви не знаєте, де працює ваша наречена? Серйозно? - іронічно шкіриться один з дотепників.

- Руки забрав. Бо зараз впущу пакета, все розіб’ється і перекинеться. Сам підеш повторювати замовлення. І сам оплатиш. Он бачиш кав'ярню навпроти? Вона не на платню охоронців розрахована. 

Несподівана загроза збиває з пантелику того з охоронців, що молодше, але старшого на кривій козі не об’їдеш. 

- Дозвольте глянути, що в пакеті.

- Що-що? Бонба там. Моя кохана на сніданок завжди тільки бомби їсть. З годинниковим механізмом. А потім весь день працює, як швейцарський годинник, але може раптом вибухнути. Наприклад, якщо хтось буде винуватий, що не дав доставити їй їжу вчасно. Поняв?

Охоронця аж пересмикує. 

Бачу, тут не в одної Лі з почуттям гумору все сумно. Яка начальниця, такі й підлеглі.

- Викликай поліцію і швидку. Я не знаю це терорист чи псих. - каже старший і зазирає пакет. 

- О. І справді їжа. І кава. - виявляє він виняткову спостережливість.

- От кава зараз охолоне. І моя кохана розсердиться й вижене тебе з роботи. В одному з нападів своєї знаменитої люті.

- Точно псих. Швидку, Сашко.

- А може все ж… Пакет точно такий, який Олександрі Валеріївні кожного ранку Сергій приносив. Може це новий секретар. Просто він такий дотепний. 

Я завжди знав, що жінки - кращі за чоловіків в у всьому. І набагато розумніші, і з почуттям гумору у них все в порядку.

- Секретар не знає прізвища боса? Віро, не тринди. - махає рукою на вахтерку старший охоронець. - Він або псих, або папараці. Випитав у того Сергійка ображеного, що і де Олександра Валеріївна зранку  замовляє. Ті акули пера, вони знаєш які пронози.

Все, дістали. 

Струшую з себе руки охорони й тицяю під носа смартфон.

- От її номер. Тепер бачите, хто з нас псих і кого зараз звільнять за неповну відповідність посаді, га?

Обидва охоронці дивляться на телефон, записаний як КАТОРГА, і потихеньку починають звіріти. 

Хех, некузяво вийшло. 

Я затуляю пальцем напис і показую номер вахтерці.

Вона винувато знизує плечима.

- Молодий чоловіче, ми не знаємо приватних телефонів. Не положено.

В цей час лунає вхідний - похоронний марш. Моя каторга нарешті згадала про нареченого. 

Як мило.

- Ти там живий? Я виглядала з вікна, чи тебе там якимось майбахом не переїхало. Уже обід скоро, а ти ніяк каву не донесеш.

- Я тут, кохана. Мене не пускають до тебе.

- Яка сумна новина. - каже вона співчутливо. 

І тут нарешті до злого і приниженого мене доходить, що це і було перше знущання з довгої черги наступних. Ідеально продумане приниження. 

Мене! Ні, не так, МЕНЕ затримала група захвата, що складається з турнікета, підтоптаної вахтерки й двох неповоротких охоронців.

Ха!

Це виклик?

Люблю виклики. 

Я продовжую жалітися Лі на несприятливі обставини, одночасно хапаю пакет, перелітаю через турнікет і мучся до ліфта, що як раз гостинно розчинив двері.

Позаду чую крики й погрози. Адреналін вирує  в крові, життя прекрасне. 

В останню мить влітаю в ліфт, охорона залишається за бортом. А я залишаюся в компанії типової офісної мишки, що задивилась на мене, задерши голову.

- Я перепрошую, тут сітки нема. Я з доставки. Олександра Валеріївна де знаходиться?

- Тут - пищить мишка. Хороша дівчинка. Розумна, прямо як я.

- Ну що тут, я і сам знаю. Адресу пам’ятаю. А поверх який, де кабінет?

- Ідіть за мною. Я її референтка. - з незрозумілою гордістю каже ця мишка-норушка. - Зараз покажу.

Пхе.  Референтка. Велика цяця.  

Я теж би так міг. Всього й роботи, що їздити ліфтами, притискати теки до грудей і виказувати стороннім службові таємниці.

Легкотня.

- Тримай, кохана. - привітно кажу я і ставлю крафтовий пакет поруч з ввімкнутим ноутбуком на її ідеально чистий стіл. - Я роздобув тобі поїсти. Все, як завжди, а макарон особисто від мене. Бачиш, який він рожевий - як вранішня зоря на планеті Ацетилен Рожевий Номер Три.

- Чому три? - питає мишка-реферушка, що встигла заскочити за мною і тепер винувато щулиться, бо переді мною прошмигнути не встигла.

- Тому, що попередні дві уже звільнені з роботи за надмірну цікавість і пхання носа в особисте життя начальства - відповідаю ласкаво. - згинь і дай роботодавиці поїсти, злидня ти нещасна. Бачиш - панна Сосновська голодна.  Голодні знаєш, які злі.

Миша морщить невисокого лобика й крутить головою, наче шукає ще когось четвертого в кабінеті своєї голодної начальниці.

От же ж. Тут і сховатись ніде. Стіл, на ньому ноут, поруч крісло, в якому сидить Лі, перед столом крісло для відвідувачів, прозора шафа, диван під великим вікном.