Моя кохана

Ти приходиш до мене тихо, без попередження,
як теплий вечірній вітер, що заходить у відчинене вікно.
Я сиджу в темряві, а ти вже тут — у кожній паузі між подихами,
у кожному ударі серця, яке досі вчиться битися без тебе поруч.
Я думаю про твої очі —
ті, що завжди знаходили в мені щось хороше,
навіть коли я сам його не бачив.
Про те, як ти дивишся на мене, ніби я досі той самий чоловік,
який колись приніс тобі квіти в дощ і сміявся,
що ти ховаєш посмішку в долонях.
Я думаю про твої слова —
«Я тебе люблю», сказані так просто,
але так сильно, що вони тримають мене цілим
навіть тоді, коли здається, що все навколо розпадається.
Я думаю про твої руки —
не про те, як вони торкаються мене,
а про те, як вони вміють тримати мою душу,
коли вона вже готова впасти.
Про те, як ти просто сидиш поруч і мовчиш,
а я все одно відчуваю — ти не відпустиш.
Я думаю про наші ранки —
коли ти вариш каву, а я дивлюся на тебе зі спини
і розумію: ось воно, щастя.
Просто ти. Просто ми. Просто «доброго ранку, кохана».
Я думаю про тебе щохвилини,
і в кожній думці — одне й те саме:
«Я люблю тебе».
Не гучно, не для когось.
Тихо, як молитву.
Глибоко, як подих.
Назавжди, як обіцянка.
Ти — мій спокій у бурі.
Мій дім, коли я далеко.
Моя причина вставати, йти далі, дихати.
Кохана моя, я люблю тебе.
Так сильно, що це болить.
Так ніжно, що це рятує.
Так щиро, що це єдине, що в мені досі ціле.
Чекай мене.
Я несу тебе в серці —
і йду додому.
До тебе.
До нас.
Люблю тебе.
Дуже.