Думки про тебе, кохана

Ти приходиш до мене в тиші, коли все навколо завмирає,
і раптом я знову чую твій сміх — той, що виривався, коли ми бігли під дощем
і ховалися під однією парасолькою, яка все одно пропускала воду.
Ти сміялася так, ніби дощ був найкращим, що з нами трапилося.
Я думаю про той вечір на балконі, коли ми пили дешеве вино з горняток для чаю,
бо келихи були в посудомийці, а нам було байдуже.
Ти поклала голову мені на плече і сказала:
«Знаєш, я б і в такому світі з тобою жила».
І я тоді повірив, що це правда.
Я згадую, як ми лежали в ліжку до обіду в неділю,
ти малювала пальцем на моїй спині якісь невидимі слова,
а я вгадував їх і помилявся навмисне,
щоб ти сміялася і починала знову.
Ти завжди перемагала в цій грі.
Я думаю про наші прогулянки парком,
коли ти раптом зупинялася, щоб підняти каштан,
і клала його мені в кишеню, ніби це був скарб.
А потім казала: «Нехай буде з тобою, поки я не поруч».
Я згадую, як ти готувала мені сніданок о шостій ранку,
бо я мусив виїжджати,
і як ти тихо співала під ніс,
щоб я не прокидався від тиші.
Ти завжди робила так, щоб я йшов з теплом у животі й у серці.
Я думаю про той раз, коли ти плакала в моїй куртці,
бо я сказав щось дурне,
а потім ти все одно обійняла мене міцно й прошепотіла:
«Я тебе люблю навіть такого».
І я тоді зрозумів, що це й є любов — не ідеальна, а справжня.
Кохана, я люблю тебе.
За всі ті дрібниці, які тепер здаються найбільшими скарбами:
за твій сміх у телефоні о третій ночі,
за те, як ти поправляєш мені комір,
за те, як ти шепочеш «спокійної ночі», навіть коли знаєш, що я не спатиму,
за те, як ти просто є — і цього досить, щоб я тримався.
Я несу всі ці спогади з собою,
як невидимі нитки, що зв’язують мене з тобою.
Вони не дають мені забути, заради кого я дихаю,
заради кого я йду вперед,
заради кого я повернуся.
Чекай мене, моя єдина.
Я люблю тебе так сильно,
що навіть відстань цього не може зруйнувати.
Я люблю тебе за кожен спільний момент —
і за всі ті, що ще попереду.
Скоро обійму тебе так,
ніби ніколи не відпускав.