Сила прощення

Прощення не слабкість.
Воно важче за будь-яку зброю,
бо вимагає відкрити груди
там, де вже все зранене й закрите.
Ти стоїш посеред руїн,
де колись був дім, сміх, обіцянки,
і хтось — чи щось — забрав усе це одним рухом.
А ти все одно простягаєш руку
не для удару,
а щоб відпустити.
Прощення — це не забуття.
Це коли ти пам’ятаєш усе до останньої деталі:
біль, крик, зраду, кров на асфальті,
і все одно кажеш собі:
«Я не дозволю цьому стати моїм вічним господарем».
Воно не повертає втрачене.
Не зцілює шрами за ніч.
Але звільняє місце.
Місце для нового ранку,
для чашки чаю без гіркоти,
для сміху, який ще не звик боятися.
Прощення — це коли ти перестаєш носити
чужий гріх у своїй кишені,
як камінь, що тягне на дно.
Ти кладеш його на землю.
Не для того, щоб той, хто скривдив,
міг його підняти знову.
А щоб ти міг підняти себе.
Це сила, яку не видно на фото.
Не покажеш у новинах.
Але саме вона тримає світ,
коли все інше падає.
Бо той, хто прощає,
не перемагає іншого.
Він перемагає смерть усередині себе.
Він каже темряві:
«Ти була тут.
Але ти більше не головна».
І в ту мить, коли серце
вперше дихає вільно після років задухи,
стає зрозуміло:
найсильніша зброя —
це та, яку ти обрав не підняти.
Прощення — це не подарунок іншому.
Це повернення собі самого.
Цілого.
Живого.
Вільного.
Нехай воно приходить повільно.
Нехай болить на шляху.
Але хай приходить.
Бо тільки так ми вчимося
жити по-справжньому.