Повернення додому

Я йду додому.
Не швидко, не героїчно, не під оплески.
Повільно, як людина, яка забула, як ходити без ваги на плечах.
Кожен крок — перевірка: чи ще тримають ноги?
Чи ще пам’ятає земля, як мене носити?
Берці лишаю біля порога —
вони вже не мої.
Вони пахнуть дорогою, яка не закінчується,
але сьогодні я кажу їм: «Досить».
Відчиняю двері.
Тихо, щоб не розбудити тишу, яка так довго чекала.
У коридорі — запах кави, яку ти варила щоранку,
навіть коли мене не було.
Ніби знала, що одного дня я прийду на її запах.
Собака першим мене впізнає.
Спочатку завмирає, ніби не вірить.
Потім падає на спину, виляє всім тілом,
ніби просить пробачення за те, що сумнівався.
Ти виходиш із кімнати.
Стоїш, тримаєшся за одвірок,
щоб не впасти від того, що я справді тут.
Очі в тебе мокрі, але ти не плачеш —
ти просто дивишся, ніби боїшся моргнути.
Я не обіймаю тебе одразу.
Спочатку просто стою.
Даю тобі час повірити, що це не сон,
що я не розтану, коли ти доторкнешся.
А потім ти робиш крок.
Один. Другий.
І ми зливаємося — повільно, обережно,
ніби боїмося зламати одне одного.
Ти кладеш голову мені на груди
і шепочеш:
«Ти пахнеш домом».
Я миюся гарячою водою — вперше за довгий час.
Вода змиває не тільки бруд.
Вона змиває частину того, що я не хотів приносити сюди.
Але не все.
Деяке залишиться.
І ти це знаєш.
І все одно любиш.
Потім ми сидимо за столом.
Ти ставиш тарілку — ту саму, з синім квітковим візерунком.
Я їм повільно.
Смакує все — навіть хліб, навіть сіль.
Ти сидиш навпроти й просто дивишся.
Твоя посмішка — найдовша дорога, якою я йшов.
Ніхто не питає «як там було».
Ми просто є.
Разом.
У тиші, яка більше не страшна.
Я повернувся додому.
Не цілим.
Не таким, як був.
Але живим.
І це вже перемога.
Тепер ми маємо час
навчитися заново:
як спати в тиші,
як сміятися без вини,
як триматися за руки
і не боятися, що хтось забере.
Дякую, що чекала.
Дякую, що дім не зник без мене.
Дякую, що ти — мій дім.
Я тут.
Нарешті.
Назавжди.