Спогади з дому

Я закриваю очі — і ось він, дім.
Не той, що на карті, не той, що в новинах згорів.
А той, що живе всередині, теплий і знайомий,
як запах бабусиної кухні після дощу.
Там скриплять двері, коли їх відчиняєш повільно,
ніби просиш дозволу увійти в дитинство.
Там на підвіконні стоїть банка з монетами,
які ми збирали на морозиво,
і досі здається — якщо потрясти,
то почую твій сміх з того літа.
Там у коридорі висить твоя куртка,
яка пахне тютюном і маминим одеколоном,
і я досі ховаю в її кишеню обличчя,
коли мені холодно на душі.
Спогади — це не фотографії.
Це коли ти чуєш, як мама гукає з кухні:
«Іди їсти, поки не охололо!»
і голос її такий близький,
ніби вона зараз за твоєю спиною стоїть.
Це коли ти згадуєш, як тато
показував, як тримати молоток,
і казав: «Не бий сильно — земля й так терпить».
А тепер земля терпить набагато більше,
але його руки все ще теплі в пам’яті.
Це запах свіжої білизни, яку сушили на сонці,
і як ми з сестрою ховалися під столом,
коли приходили гості,
і сміялися тихо, щоб ніхто не почув.
Я несу ці спогади в кишені,
як останній сухий сухар.
Їх не з’їси, не віддаси, не втратиш.
Вони зі мною — коли темно, коли страшно,
коли здається, що вже немає куди йти.
Бо дім — це не стіни.
Це те, що залишається,
коли стін уже нема.
Це те, що гріє, коли ти сам у світі.
Це те, заради чого ти все ще дихаєш
і все ще йдеш вперед.
Я повернуся.
Не знаю коли.
Але я повернуся —
щоб знову почути той скрип дверей,
щоб знову відчути запах хліба,
щоб знову сказати:
«Я вдома».
І нехай спогади чекають мене там,
як старі друзі на порозі.
Вони знають:
я завжди повертаюся.
До них.
До вас.
До дому.