Любов у розлуці

Любов у розлуці — це не полум’я,
яке яскраво палає й гасне за мить.
Це повільний, гарячий вугіль у грудях,
який не дає тобі замерзнути посеред ночі.
Ти не бачиш мене, але я все одно існую
у кожному твоєму подиху, у кожній паузі між словами.
Я живу в тому, як ти поправляєш подушку на моїй половині ліжка,
як ставиш дві тарілки, хоч знаєш — одна залишиться порожньою.
Розлука не краде нас.
Вона тільки перевіряє,
чи здатна любов дихати без дотиків,
чи може вона жити на відстані,
на голосі в трубці, на кількох рядках,
на фотографії, що вже стерлася від того,
як часто її торкаються пальці.
Я люблю тебе так сильно,
що навіть тиша між нашими повідомленнями
звучить як «я тут, я чекаю, я дихаю тобою».
Ти не знаєш, скільки разів я повторюю твоє ім’я
в темряві, коли навколо тільки гул і холод,
щоб не забути, як воно звучить,
щоб не забути, заради кого я тримаюся.
Любов у розлуці — це коли ти плачеш тихо,
щоб ніхто не почув,
але все одно пишеш «доброго ранку»,
бо знаєш: десь там, за тисячі кілометрів,
цей «доброго ранку» — єдине сонце,
яке в нього сьогодні буде.
Ми не разом.
Але ми не окремо.
Ми — це одне серце,
яке б’ється в двох грудях водночас,
навіть коли між ними — війна, відстань і час.
Тож тримай мене в собі, кохана.
Я тримаю тебе в собі.
І ця любов — сильніша за будь-яку розлуку.
Вона не зникає.
Вона просто чекає.
І чекає.
І чекає —
поки ми знову станемо одним подихом.
Обіймаю тебе крізь усі кілометри.
Скоро.
Обіцяю.