Любов до Батьківщини

Любов до Батьківщини—
Це не гучні слова на мітингах,
не прапори, що майорять на вітрі для фото.
Це тихе, майже болісне відчуття в грудях,
коли ти бачиш згорілу хату в селі,
де колись пахло хлібом і дитинством,
і розумієш — це твоя хата.
Твоя земля. Твій біль.
Це коли ти готовий віддати останній подих,
не тому що мусиш,
а тому що без цієї землі ти — ніхто.
Без її запаху мокрої трави після дощу,
без її осіннього листя під ногами,
без її мови, що звучить у тобі, як колискова й молитва водночас.
Любов до Батьківщини — це не романтика.
Це коли ти стоїш на колінах у багнюці
і все одно шепочеш:
«Я не віддам тебе».
Це коли ти ховаєш сльози, бо соромишся,
але все одно плачеш, дивлячись на зруйновану школу,
де колись вчився читати «Кобзаря».
Це любов, яка не вимагає взаємності.
Вона любить навіть тоді, коли Батьківщина кричить,
коли кровоточить, коли здається, що вже не встане.
Вона любить шрами.
Вона любить попіл.
Вона любить те, що ще дихає,
навіть якщо дихає важко.
І саме тому вона найсильніша.
Бо справжня любов не тікає, коли страшно.
Вона залишається.
Вона стоїть до останнього.
Вона копає окопи, перев’язує рани,
співає колискові під вибухами,
і все одно вірить,
що одного дня ми прокинемося
в країні, де знову пахне хлібом,
а не димом.
Я люблю тебе, Україно.
Не за те, що ти досконала.
А за те, що ти — моя.
І я — твій.
Назавжди.
Слава тобі, моя зранена, моя незламна.
Слава нам усім, хто її любить до болю.