ЕПІЛОГ

Ксюша

Минув місяць відтоді, як Олег прийшов до мене. Як розповів усе. Як розкаявся. Як наш син дізнався правду — що ми з Олегом його батьки.

Мишутка прийняв його відразу. Він завжди був добрим, світлим хлопчиком. Кажуть, особливі діти добріші за здорових — мабуть, це правда. І він… він теж скоро стоятиме на ногах.

Через тиждень на нього чекає складна операція у Швейцарії. Лікарі дають шанс. Ми віримо.

— Як він? — запитує Олег, обіймаючи мене за плечі.

Я щойно вклала Мишутку спати у його новій кімнаті. Ми з сином переїхали до Олега — він наполіг.

Свою матір Олег відправив за кордон — «аби не втручалася», як сказав. Ангеліна мене ніколи не любила: її ненависть була холодною, липкою, безпідставною. Можливо, через різницю в статусі. Або просто така в неї вдача. Вона навіть не намагалась мене зрозуміти. Може, колись усвідомить, як була неправа… хоча ні, це малоймовірно. Вона скоріше пальця проковтне, ніж скаже «пробач».

А ми могли б уникнути цих років болю. Не втрачати стільки часу. Просто жити. Разом. І ростити нашого сина.

— Добре спить, — тихо кажу.

— Ксю… — шепоче Олег, проводячи долонями по моїх оголених плечах, стягуючи лямки нічної сорочки. — Іди до спальні, кохана. Я більше не можу… Я горю, коли ти поруч. Хочу тебе. Я так скучив, лисенятко…

Його голос тремтить.
— Олеже, почекай… — встигаю прошепотіти.

Та він уже не слухає.

Він бере мене за руку, веде за собою, зачиняє двері в спальню і притискає до них. Цілує — жадібно, гаряче, наче боїться, що я знову зникну.
Так, я теж скучила. Наші ночі завжди були різними, але цієї — не було ніжності. Лише пристрасть, чекання й повернуте назавжди «ми».

А далі — тільки шепіт, тремтіння, жар… і довгоочікуване разом.

На світанку він зробив мені пропозицію.

Кільце було в келиху шампанського.

Я тягнула паузу рівно хвилину, дивлячись, як він нервово стискає руки. А потім просто сказала:

— Так.

Мишутка став на ноги.

Спершу ми не могли повірити, але через два місяці він зробив свої перші кроки. Олег був поруч завжди. Кинув справи, залишив бізнес — просто був.

Я бачила, як він плакав, дивлячись на сина. Сльози радості. Сльози гордості. Сльози вдячності.

— Хочу донечку, — сказав він якось, коли я вкладала Мишутку спати після повернення до столиці. — Таку ж красиву, як ти.

Я обернулася й прошептала на його губах:

— Я теж хочу подарувати тобі доньку.

Через місяць ми розписалися й повінчалися. Весілля було тихим — лише найближчі. Яна з Данилом приїхали — вона більше не тримала зла на Олега й щиро раділа за нас.

А ще через кілька тижнів, після короткого медового місяця на Мальдівах, я дізналася, що вагітна. Хлопчик це чи дівчинка — покаже час.

Головне — тепер ми разом.
Ми — сім’я.
І в цьому, мабуть, і є справжній кінець…
чи, може, початок.