18 Глава

Ксюша

Олега я не бачила вже понад два тижні.

Звісно, була непроста розмова з мамою — їй довелося в усьому зізнатися. Вона розповіла правду про те, що бачилася з батьком Олега перед тим, як його викинули з вікна.

— Я хотіла справедливості, доню.

— Мамо, а якби там були камери? Тебе легко могли підставити. І ця сережка…

— Я не вбивала, правда.

— Вірю, мамусю. Вірю.

Сьогодні — день народження Мишутки. Найбільше на світі я бажаю йому здоров’я. Я щодня молюся, щоб мій синочок став на ноги.

— Ксю, у тебе сьогодні вихідний?

— Так, субота ж.

— Директор відпустив?

Станіслав у центрі більше не з’являвся, Валерій Миколайович — теж. Не знаю, що між ними сталося… І Виноградов не потрапляв на очі. Може, й добре.

Захоче знести центр і збудувати на його місці елітну висотку — нехай. Це буде на його совісті. У нього ж немає хворої дитини чи брата, яким потрібна постійна реабілітація. А те, що Мишко — його син, він не дізнається. Не скажу. Він не заслужив бути батьком. І любов його — така ж фальшива, як його слова. Любив би — не кинув би. Не віддав би мене на поталу своєму батькові й матері. Не знаю, що має статися, аби я перестала його ненавидіти.

День народження Мишутки ми вирішили відсвяткувати в дитячому кафе. Мені якраз дісталися знижкові купони. У нього небагато друзів: двоє хлопчиків у візках — такі самі, як він, і глухоніма дівчинка. Але вони розуміють одне одного так, як не зрозуміє жоден дорослий. У них своє бачення життя — вони радіють кожному дню, кожному промінчику сонця, кожній дрібниці. Це ми, дорослі, розтринькуємо життя намарно й не цінуємо те, що маємо.

— Ксюша… — покликав мене мій хлопчик, коли ми сіли за столик, а нам принесли гору смаколиків.

Шкода, що слова «мамо» я від нього так і не почула. Він вважає мене своєю сестрою — доводиться тримати легенду до кінця.

Олег

І як мені далі жити з цією правдою? Що я маю робити? Прийти до Ксюші й дорікнути за те, що вона приховала від мене сина?

А я взагалі маю на це право після всього, що вона пережила через мою сім’ю? Ні. Жодного. Можливо, вона вчинила правильно, рятуючи дитину. Батько справді не зупинився б ні перед чим.

Я кілька тижнів ламаю голову. Люблю її. Божевільно. Але чи повірить вона мені тепер? Ніколи не підпустить до себе й до нашого сина. Тим більше, Мишко навіть не знає, що Ксюша — його справжня мати. Все надто складно.

Може, звернутися по допомогу до Яни? Вони ж дружили…

Я не приходив у центр, а ідею зі знесенням викинув з голови. Ніколи. Хай скільки буде охочих до цієї землі — я не дозволю. У цьому центрі був мій син. Ксюша боролася за його здоров’я, хотіла поставити його на ноги, а сама… ставала на коліна перед самовдоволеними товстосумами.

Стоп. Досить. Це було після нашого розриву.

Я дзвонив Дані — хотів поговорити з Яною. Марно. Вона навіть не пустила мене на поріг і заборонила Дані спілкуватися зі мною. І я розумів: це наслідок моїх учинків, продиктованих волею батьків. Але це не виправдання.

Минуло ще кілька днів, і я ухвалив єдине правильне рішення: піти до Ксюші й відверто поговорити. Покаятися за себе й своїх батьків, розповісти все з самого початку — і стоячи на колінах випросити прощення. Так, я запізнився на кілька років. Але краще пізно, ніж ніколи.

Я вичекав, коли її мати піде, і натиснув на дзвінок.

— Мамо, ти щось забула? Ти ж спізнишся!.. — пролунав голос.

Двері выдчинилися. Ксюша — в домашньому одязі. Усмішка повільно зникла, щойно вона побачила мене.

— Що тобі треба? Як ти посмів сюди прийти?!

Вона спробувала зачини́ти двері, але я не дав.

— Дозволь усе пояснити, Ксю. Хочеш — стану навколішки.

— Ще цього цирку бракувало, щоб увесь під’їзд обговорював. Кажи, навіщо прийшов, і забирайся.

— Ти впевнена, що твоїм сусідам потрібно знати всю правду про тебе і… Мишу?

Вона здригнулася.

— Що ще ваша сімейка не встигла зробити з моїм життям, га?

— Мені треба багато чого сказати. Будь ласка.

Мабуть, вигляд у мене був надто жалюгідний, бо вона змилостивилась.

— Гаразд. Заходь. Тільки тихо. На кухню.