17 Глава

Наш час

Ксенія

Ні! Я не повинна навіть думати про нього. Я маю остаточно викреслити його з життя. Але як це зробити, коли серце все ще шалено б’ється, повторюючи його вчорашні слова — зізнання?

«Я не вилікувався. Я досі люблю тебе, Ксю. Люблю!»

Прокляття. Треба перестати повертатися до цієї зустрічі. Змусити себе забути.

У двері стукають. Стривожений голос мами:

— Ти в порядку? — питає, коли я відчиняю.

— Так, мамо. Все добре.

— Учора ти повернулася засмучена. Я не стала розпитувати, але ж у нас ніколи не було секретів. Може, розкажеш?

— Зустріч із потенційним спонсором пройшла не дуже вдало, — брешу, навіть не кліпнувши.

Вона не повинна знати про Олега. Ця правда ні до чого доброго не приведе.

Мама йде, а я ще кілька разів перевертаюсь у ліжку, перш ніж підвестися.

Дзвінок. Невідомий номер. Не хочу відповідати. Нема мене! Нема!

Але телефон не замовкає, і я зрештою зриваюся:

— Так?!

— Привіт, Ксю.

Олег.

— Привіт. Звідки в тебе мій номер? А, точно, ти ж тепер усе про мене знаєш.

— ЗНАЮ! Як довго ти думала приховувати це від мене?!

Усередині холоне. Звідки він дізнався? Ми з мамою все продумали до дрібниць. І Мишутка зовсім не схожий на нього — більше на мене.

Я боялася народжувати. Боялася, що батько Олега відбере дитину. Ми придумали план: поїхати в село, там народити, а потім оформити все так, ніби це мамин син.

Мишутка — наш із Олегом син. Я дізналася про вагітність уже після того, як він пішов. Але я його любила. Як можна позбутися дитини коханого чоловіка? Ніяк.

А потім його батько мене побив — сильно. Мабуть, через це Мишутка народився не зовсім здоровим. Мама досі не знає правди. Я не можу зізнатися.

— Про що ти? — питаю, намагаючись виграти час.

— Не прикидайся, Ксю. Не телефоном. Чекаю тебе сьогодні ввечері в тому самому ресторані. О 19:00. Без запізнень. Не прийдеш — пошкодуєш.

Він кидає слухавку.

Олег таким я його ще не бачила. Отже, час настав — правда все одно спливе.

Олег

Не могла Ксюша вбити мого батька.

Ні, не могла. Вона його не любила, навіть зневажала — але вбити?

Або я просто ідеалізував її?

А може, вона й справді спала з усіма спонсорами? І з ним теж?..

Олег, схаменися! Це нісенітниця.

Та сережка… її. Родинна прикраса, рідкісна, царське золото.

Нічого. Я розберусь.

Може, й не треба ресторан. Хай одразу приходить у номер. Вона ж у нас «досвідчена».

Стас дзвонить, мати дзвонить, друзі дзвонять — усі ніби змовилися.

Набираю повідомлення:

«Ресторан скасовується. 19:00. Готель “Континенталь”, номер 308».

Подумає, що я покидьок. Ну й нехай. Я все одно маю дізнатися правду — навіть якщо вона мене зламає.

Ксенія

Олег вирішив не ускладнювати. Навіщо чекати, поки я «відтану», якщо можна одразу спробувати отримати своє? От же гад!

Я звикла до чоловіків, які запрошують «на вечерю з продовженням». Але ніхто й ніколи не змушував мене силою.

А він? Що він задумав?

Стою перед його дверима. Рука тремтить — постукати не наважуюсь.

Одягнена просто: легкий малиновий сарафан, босоніжки, волосся зібране у хвіст, лише блиск на губах.

Двері відчиняються самі.

— Привіт, Ксю, — киває, запрошуючи всередину.

— Давно не бачились, Виноградов, — кидаю з іронією.

Він не реагує. Простий домашній одяг — спортивні штани, футболка.

— Видно, я не вартий, щоб ти для мене так вбиралася, як учора, — криво посміхається й сідає на диван.

— Про що хотів поговорити?

— Не поспішай. Випий вина. Розмова буде довга… і неприємна.

Я беру келих.

— Тост скажеш, Виноградов?

— Надіявся, ти проявиш ініціативу.

— Що ж… Я знала, що колись усе стане явним. Але ти нічого не доведеш. Не зможеш.

Його обличчя наливається люттю. Він хапає мене за руку — келих падає, вино розтікається по килиму.

— Відпусти!

— Замовкни! Як ти могла, Ксю?!

— Могла! І не шкодую!

— Я тебе по судах затягаю!