16 Глава

Наш час

Олег

Учорашня зустріч із Ксенією вибиває мене з колії. Я знав, що вона змінилася, але не думав, що настільки. Вона стала гострою, як лезо. Холодною зовні — і палаючою всередині. Вона дивиться на мене так, наче я — її найбільша помилка. І, мабуть, так і є.

Стас дзвонить пів ранку — я не піднімаю слухавку. Голова розколюється навпіл — не дивно. Учора, після того як вона пішла з ресторану, я, мов останній п’яниця, осушив пляшку дорогого шампанського без жодної закуски. Як дістався додому — не пам’ятаю. Головне — гаманець і документи при мені. Машина досі на стоянці біля ресторану.

Телефон знову дзвонить — тепер мати. Звісно. Учорашня розмова її не задовольнила — їй хочеться добити. Не відповідаю. Якщо хоче почути правду ще раз — нехай прийде. Я більше не той слухняний син, якому можна диктувати життя.

Тримався осторонь Ксюші п’ять років. Старався жити своїм життям. Але тепер — ні. Після її слів у ресторанному залі все змінилося. Я не відпущу її знову. Буду добиватися. Буду виривати свій шанс. Так, буде важко — цього разу вона не вірить мені анітрохи. Але вона — моє лисеня. І я не віддам її минулому.

Ех, тату… Що ти наробив? За що так знищив життя цієї дівчини? І моє разом із ним? Бачиш, нічого не минає безслідно. Я певен: ти не вистрибнув із вікна сам. Тобі допомогли. І я знайду, хто саме.

Через три години приходжу до тями, приймаю холодний душ, одягаюся й вирушаю туди, де все сталося. У так звану «запасну квартиру батька». Ту, яка офіційно не існує. Ту, де він ховав свої «розваги». І з вікна якої випав — або його випали.

Мати знала, який він був. Та й усі знали. Я навіть думав, що це вона могла б довести його до цього. Але ні. Вона — жорстка, безсердечна, але не вбивця. Скоріше за все, це зробили його вороги. Або хтось, кому він перейшов дорогу. А це — довгий список.

Я заходжу всередину. Квартира застигла в часі — ніби нічого не сталося. Ніби він ось-ось увійде, кине ключі на стіл, налиє віскі й знову перетворить це місце на совок бруду і брехні.

Я кілька разів бував тут. До зустрічі з Ксенією. До того, як почав поважати себе.

Навіщо я тут? На що сподіваюся? Які докази думаю знайти через стільки часу? Але внутрішній голос каже: шукай.

Я починаю перевертати квартиру догори дриґом. Холодна злість керує рухами. Шухляди — відкриті, шафи — вивернуті, тумби — пусті. Заглядаю навіть під ліжко. Порожньо. Наче все давно й ретельно прибрали.

Але потім — деталь. Випадкова. Ніби забута. Коли відгортаю край перського килима, щось блиснуло під світлом.

Я підіймаю з підлоги дрібничку — тонку золоту сережку з червоним рубіном.

І завмираю.

Я знаю цю прикрасу.

І, на жаль, я знаю, кому вона належить.