15 Глава

Минуле

Ксюша

Лара Фабіан. Я не вірю очам. Її голос завжди торкається до найтонших струн душі, а коли звучить Je suis malade, по спині біжать сироти.

Гості виходять танцювати. Яна з Данєю — теж. Олег не підходить.

Підійди першою. Він чекає на тебе, — шепоче всередині якийсь зрадливий голос.

До нього вже звернулися три дівчини з запрошенням на танець — він усім відмовив. Дивиться тільки на мене.

Ти закохуєшся, Ксю? — питаю себе і заперечно хитаю головою. Нізащо.

Але серце живе своїм життям, не питаючи дозволу.

Він наближається тихо, наче не йде, а пливе крізь натовп. Коли зупиняється поруч, я відчуваю запах його парфуму — терпкий, мужній, такий… небезпечний.

Його пальці ніжно торкаються мого волосся, проводять по пасмах.

— Перестань боротися з собою, — шепоче ледь чутно. — Досить.

Він бере мене за руку і веде на середину танцмайданчика. Тягне у повільний танець. Наче тягне в минуле. А може — у прірву.

Його дихання торкається моєї шиї. Його руки на моїй талії — упевнені, теплі, сильні.

— Не бійся мене, — він нахиляється ближче, вустами ледь торкається мочки мого вуха. — Обійми мене. Я не кусаюсь.

Я не знаю, коли втрачаю опір. Просто… слухаюсь. Наче тіло давно все вирішило за мене.

— Ти сьогодні неймовірна, — його голос зривається на хрип. — Цілий вечір зводиш мене з розуму. Я не можу «дружити» з тобою, Ксю. Пробач. Я хочу більшого. Я хочу тебе.

Його долоня ковзає до мого стегна. Серце божеволіє.

— Олеже… — починаю, але він перебиває.

— Я кохаю тебе.

Ніби грім. Ніби лавина. Все навколо впало в тишу. Зникає музика, сміх, люди. Є тільки він. І ці слова, від яких мені хочеться плакати й сміятися водночас.

— Давай утечемо, — каже раптом. — Просто зараз. Ти і я. Без зайвих очей. Без правил. Поїхали.

Я дивлюся в його очі. І киваю.

Ми буквально тікаємо зі свята: спершу він зникає, ніби на «розвідку», потім — я. Наші пальці змикаються, коли сідаємо в авто, і світ за вікном розчиняється.

Спершу — кав’ярня на околиці, щоб протверезіти думками. Потім — нічна набережна. Я знімаю туфлі й іду босоніж по прохолодному камінню, тримаючись за його руку. Місяць ховається у хмарах. Світло ліхтарів золотить його профіль. Він підхоплює мене на руки, коли я кажу, що втомилася, і несе до машини.

Він ставить мене на ноги, обіймає. Ховає обличчя в моєму волоссі.

— Я придумав, як тебе називатиму, — шепоче. — Моє руде лисеня.

Я усміхаюся.

— Мені подобається.

Світ уже не здається страшним. Я не хочу думати. Не хочу сумніватися. Хочу просто бути поруч із ним — зараз. У цю ніч.

— Поїхали до тебе, — шепочу.

— Ти впевнена?

— Так.

Його квартира. Двері ледь встигають зачахнутись — і між нами вже палає вогонь. Поцілунки рвуть повітря. Одяг сиплеться на підлогу. Його пальці гарячі, впевнені. Мої — тремтять від бажання.

Ми обоє важко дихаємо. Я простягаю руки до його сорочки, розстібаю ґудзики. Він обіймає мене, притискає, наче боїться відпустити.

Я тягнуся до його ременя — і на мить розгублено завмираю. Скільки жінок було в нього до мене? А я… у мене був тільки Сашко. Раптом я не така. Не вистачить. Раптом…

— Про що ти думаєш? — запитує він спокійно й уважно, ковзаючи вустами по моїй шкірі.

Я не встигаю відповісти. Він опускається нижче, торкається мене — обережно, жадібно, невимовно ніжно. Світ вибухає зсередини.

— Олеже… — тільки й встигаю прошепотіти.

Це лише початок. Початок нашої несамовитої ночі.