11 Глава

Наш час

За три години до зустрічі з Ксенією

Олег

— Радий тебе бачити, друже. Є гарна новина, — Стас потискає мені руку, коли я заходжу до його офісу.

— І яка ж? — сідаю у крісло навпроти.

— Сьогодні зустрічався з директором центру, — починає він задоволено. — І знаєш що? Він зовсім не проти, щоб ми виділили їм іншу площу під забудову. Або навіть — нову будівлю на околиці міста. Отже, твій проєкт — майже в запуску.

— Радий чути, — відповідаю, хоч голос звучить глухо, втомлено.

Я опускаюся на м’який шкіряний диван і проводжу долонями по обличчю. Стас помічає стан одразу.

— Кажеш, радий, але виглядаєш так, ніби програв війну, — хмикає він. — Що трапилось?

— Був у матері. Як завжди, вона стоїть на своєму.

— Ох, Олеже… — зітхає він. — Ти ж розумієш, що відмовляєшся від величезних грошей? Не боїшся, що потім пошкодуєш?

— Ні. І не пошкодую. Я впевнений у своєму рішенні.

— Як знаєш, — знизує плечима він і раптом змінює тему так легко, ніби розмови про спадок не було. — Але чесно, тобі треба когось трахнути. Ти вже занадто довго утримуєшся.

— Я не звик, як ти, спати з усім, що рухається, — кидаю різко.

— Ха! — сміється він. — І, до речі, у мене вже є кандидатка на сьогодні. Розкішна жінка. Думаю, в ліжку вона — просто вогонь. Уяви: довге руде волосся…

— Стас, після розлучення з Лєною ти з глузду з’їхав. Тобі тридцять вісім.

— І що? Життя коротке, — філософськи бурмоче він. — А ти, вибач, поводишся як мученик. Не склалося — і що? Я свою Лєну забув за пів року.

— Бо ти ніколи її не любив. Ваш шлюб був вигідною угодою.

— Можливо, — навіть не заперечує він. — Але ми прожили разом десять років і непогано. До речі, твоя мама досі мріє бачити біля тебе не якусь просту дівчину, а наречену з «вашого кола».

— Це її проблеми, не мої!

Стас сміється.

— Гаразд. Не злюсь. Але давай по суті: пішли сьогодні в чоловічий клуб? Зніми напругу нарешті.

— Не хочу нікуди йти. Краще скажи — хто твоя «розкішна рудоволоса»?

— Психолог у тому самому реабілітаційному центрі. Олеже, вона — вогонь. Фігура! А губи — ммм, уявляєш, як вона…

— Зупинись! — перебиваю. — Тебе огидно слухати. Ти не боїшся колись закохатися?

— Не боюсь. Одружуватися вдруге не планую. А посада коханки завжди відкрита, — підморгує він.

Раптом дзвонить його телефон. Стас бере слухавку.

— Так… Так… Ні, я її колишній чоловік, — говорить серйозно.

Я одразу розумію — мова про Лєну.

— Як це — аварія?… Так, вони зараз за кордоном… Розумію. Буду через пів години.

Він кладе телефон і повільно сідає поруч.

— Лєна потрапила в ДТП. Сіла за кермо п’яна, — каже беземоційно.

— Вона жива?

— Так. Але стан важкий. Травма голови, багато забоїв. Ще не приходить до тями. Медики знайшли мій номер у її телефоні.

— Ти їдеш до неї?

— Так. Але вечеря з Ксенією — у силі.

— У якому сенсі? — дивлюся на нього з недовірою. — Просто перенеси зустріч!

— Ні. Ти підеш замість мене, — каже впевнено.

— Стас, ти з глузду з’їхав? Вона домовлялася з тобою!

— А ти — мій партнер. Можеш обговорити все без мене. І… — він посміхається хижо, — може, хоч трохи струсишся. Вона того варта, побачиш.

— Я сам вирішу, що мені робити. Телефонуй і скасовуй вечерю.

— Ти чого боїшся, Олеже? — дивиться просто в очі. — Знову власної стриманості? Ти давно живеш у минулому. Відпусти нарешті свою колишню.

Я мовчу. Можливо, Стас має рацію — принаймні частково. Та й зустріч справді ділова — ми будемо говорити про центр.

— Гаразд, — кажу нарешті. — Я піду.

Через три години, привівши себе до ладу й одягнувшись пристойно, я вже сиджу у VIP-залі «Оазису», чекаючи на вечерю з нав’язаною партнеркою. Звісно, Стас замовив дорогий зал — він завжди прагне «комфорту і приватності».

Ксенія запізнюється, і мене це починає дратувати. Ненавиджу чекати.

Чомусь у цей момент я згадую, як моя Ксюша колись теж любила запізнюватись на побачення. Робила це спеціально — щоб я трохи понервував. А ще смішно плутала столові прибори, роблячи вигляд, що все знає. І перший раз, коли пробувала суші…

Я мало не усміхаюся.

Доля — дивна річ. Як символічно, що її теж звуть Ксенією.

Хоча ні. Це лише випадковість. Збіги так не працюють.

Я підводжуся і вирішую пройтися до головного залу. І раптом — камінь у груди. Вона стоїть у дверях ресторану. Вона.