10 Глава

Минуле

Ксюша

Після зустрічі з Яною й виснажливих походів по магазинах я навіть не помічаю, як минає день. Годинник показує пів на десяту — ще не надто пізно, але вже час повертатися додому. Мама, мабуть, хвилюється: телефон я, як завжди, забула ввімкнути.

Дістаю його з сумки, натискаю кнопку — батарея ще жива. Добре.

Ноги гудуть, у думках лише одне: дістатися ліжка, скинути ці кляті туфлі та завалитися спати. Але коли підходжу до воріт, у напівтемряві помічаю чоловічу постать. Хтось стоїть і чекає на мене.

Саша.

— Якщо я вимикаю телефон — це ще не означає, що треба чатувати під моїм будинком, — кажу, стримуючи роздратування.

В руках у нього величезний букет троянд.

Сьогодні що, день ненормальних? Спочатку Олег зі своїми вибаченнями, тепер — Саша з квітами. Чудово. Просто чудово.

— Хотів поговорити. Хіба це злочин — зробити це особисто? — голос у нього лагідний, але в очах — холодна впертість. — Поїхали повечеряємо. Ресторан обираєш ти. І не вигадуй відмовок — ти виглядаєш приголомшливо.

— Стоп. Нікуди я не поїду, Саша.

— Та скільки можна тримати цю дистанцію? Ну, зрадив… з ким не буває, Ксю? — він посміхається нервово, гидко. — Чи, може, у тебе вже хтось є? Тому й морозиш мене?

— Навіть якщо так, це тебе вже не стосується, — відповідаю різко й намагаюся пройти повз. Але він хапає мене за руку.

— Мене такий варіант не влаштовує. Є він у тебе чи ні? — його хватка стає болючою.

— Саша, ти занадто багато собі дозволяєш. Ми з тобою — ніхто одне одному. Відпусти, — намагаюся вирвати руку, але марно — він стискає сильніше.

— У тебе інший. Інакше ти так себе не поводила б.

— Я поводжуся так, як ти заслужив. Двічі в одну річку не ввійдеш, — дивлюсь йому прямо в очі. — У нас два шляхи: або ми залишаємося друзями, або стаємо ворогами. Обирай.

Він сміється. Холодно. Потворно.

— А може, третій варіант? Я заплачу — а ми гарно проведемо час. Не стала дружиною генерала? Станеш його коханкою.

— Ти мені огидний. Відпусти!

Знову намагаюся вирватися, але він різко розвертає мене й притискає до стіни.

— Якщо я тобі такий огидний, — шипить на вухо, — то мені вже нема чого втрачати.

Його рука піднімається по моїй нозі. Я відчуваю, як мене проймає паніка.

— Пусти! — кричу. — Пусти мене! Чуєш?!

— Не було ще сексу в підворітті? Зараз виправимо.

Олег

Цей день зводить мене з розуму. Телефон Ксюші — поза зоною досяжності, з самого ранку. Я не знаю, що думати. Вона з тим своїм колишнім? З тим Сашею? Ні… Вона не така. Вона не зраджує. Але чомусь це мене гризе. І ще більше бісить, що я не можу нічого з цим зробити.

Мене тягне до неї, немов магнітом. Дурість якась. Не було в мене такого ні з ким. Чому вона — інша?

Не витримую. Сідаю в машину й їду до неї.

Дорога займає хвилин десять. Я вже майже заспокоююся, коли раптом бачу — біля стіни хтось борсається. Чоловік тисне на дівчину, а вона виривається. Серце стискається.

Це — вона.

— Відійди від неї! Вона не хоче! — кричу, вискакуючи з машини.

Хлопець обертається.

Саша.

— Відвали. Я сам розберуся зі своєю дівчиною, — бурчить він.

— Твоєю? — я не вірю своїм вухам. — Вона ясно сказала «ні».

— Ти що, герой? Думаєш, вона тебе хоче? — він робить крок уперед.

Ксюша кидається між нами.

— Не треба! — кричить, хапаючи його за руку.

Він виривається й штовхає її так сильно, що вона вдаряється головою об стіну й падає на землю.

У цей момент у мені щось обривається.

— За це ти поплатишся, — кажу тихо.

А потім — удар. Мій. Його. Кулаки. Злість. Хриплий подих. Глухий звук ударів.

Саша б’ється непогано, але сьогодні я сильніший. Я злий. Я вже не думаю — просто б’ю.

— Ладно, мажорику! — сичить він, коли я притискаю його до землі. — Даси п’ять тисяч баксів — і я зникну. Не зачеплю ні тебе, ні її.

Мене нудить від нього.

— Завтра будуть гроші. Диктуй номер картки, — кажу рівно, хоч усередині палає вогонь.

Він набирає цифри у моєму телефоні, кидає останній удар нижче пояса:

— Не кинь мене, інакше пошкодуєш. І скажу чесно — твоя Ксюша того не варта.

Я не відповідаю. Він іде. Я дозволяю йому піти — тільки тому, що Ксюша важливіша.

Підходжу до неї. Вона сидить біля стіни, тримаючись за голову, очі блищать від сліз, але вона не плаче. Тримається.