9 Глава

Наш час

Ксюша

Я стою на порозі ресторану «Оазис», трохи підіймаю поділ вечірньої сукні, щоб легше подолати мармурові сходи.
Чорна сукня з відкритою спиною, що м’яко облягає тіло і злегка розкльошується внизу, підкреслює фігуру впевнено й стримано. Волосся залишаю розпущеним — не хочеться витрачати час на складні укладки.
Макіяж вечірній, акцентований: бежеві тіні, червона помада, трохи персикових рум’ян. У дзеркалі я собі подобаюся. Можливо, навіть надто.

Біля входу мене зустрічає усміхнена адміністраторка — молода, стильна, з тією ввічливою впевненістю, що буває лише у людей, які точно знають своє місце у світі.

— Добрий вечір. Ласкаво просимо до нашого ресторану, — вітається вона.
— Дякую. Підкажіть, мене тут мав чекати чоловік. За яким столиком він?
— Так, звісно. Дуже презентабельний пан очікує вас у VIP-залі, — відповідає вона з професійною усмішкою.
— Щиро дякую.
— Провести вас?
— Ні, не потрібно. Я сама знайду.

Я рушаю вперед. Я тут не вперше.

Колись я зустрічалася тут з «презентабельними чоловіками». Знаю кожен поворот, кожну люстру, кожну нотку з вечірньої музичної програми.
Не думай про це, Ксюша, — кажу собі й штовхаю двері в зал.

М’яке освітлення, приглушена музика — все створює настрій. Надто романтичний, як для нібито ділової зустрічі.
Я бачу його — силует чоловіка за третім столиком біля вікна.

— Станіславе, вибачте, я трохи затрималась, — кажу, роблячи кілька кроків уперед.

— Нічого страшного. Я готовий чекати тебе вічність, — відповідає він.

І лише один звук цього голосу пронизує мене холодом.
Неможливо. Тільки не це.

Я завмираю. Серце б’ється десь у горлі. Повітря стає тісним.
— Ні… цього не може бути… — шепочу, не вірячи власним очам.

Олег підводиться зі стільця.

А я — біжу.

Мене ніби підриває з місця невидимий вибух. Потрібно вирватися. Втекти. Сховатися.
Не сьогодні. Не тут. Не так. Я не готова.

Я знала, що колись ми зустрінемось. Але не думала, що доля настільки жорстока, щоб підкинути це саме тоді, коли я нарешті навчилася дихати без нього.

— Ксюша! — лунає позаду. Він іде за мною.

Порожній зал, столики накриті, але ні душі. Наче хтось спеціально зачистив простір, залишивши лише нас двох. Рояль грає щось надто тепле, надто живе для цієї сцени. Все це виглядає як декорація. Як пастка.

І якби хтось сказав мені, що саме сьогодні — у вечір чорного шовку й тремтячого серця — моє минуле повернеться так грубо й без попередження, я б не повірила.

Але ось воно. Обличчя з мого болю. Очі, в яких колись було моє життя. Він — тут.