7 Глава

Минуле

Ксюша

Минає рівно тиждень після нашої першої зустрічі — і дуже неприємного знайомства з Олегом. Даня благально просить мене забрати заяву з поліції, згодом до його вмовлянь долучається й Яна.

Я не хочу відступати. Хочу покарати цього мажора, який думає, що йому все дозволено тільки тому, що в родини є гроші та зв’язки.

— Ксюша, ти ж знаєш, він усе одно «вирішить питання», — не здається Даня. — Але зараз він просить — через мене. Вам потрібні гроші… точніше, твоїй мамі. Він згоден заплатити тисячу баксів. Треба владнати це до прильоту його батька з Бостона.

— Можливо, якби він особисто попросив пробачення, я б і подумала. Але так я бачу одне — він звик добиватися всього чужими руками. Ні!

П’ять днів я тримаюсь уперто. А потім… діють слова Яни про те, що всі помиляються, і що, якщо я заберу заяву, Олег більше не турбуватиме мене. Та й гроші не зайві — зараз якраз критично потрібні. Він винен — він і платить.

Я навіть не кажу, що він мене збив. Після такого йому вже точно було б не відкрутитися.

— Ти сьогодні одразу додому? — виводить із роздумів мамин голос.

— Ні, мамо. У мене співбесіда в приватній школі о 14:00. Повернуся пізніше.

— Добре, рідна. Удачі, — каже вона й виходить із кімнати.

Неслухняне волосся вперто не слухається, не хоче вкладатися у високий хвіст, тож я заплітаю косу-колосок. Одягаю строгу темно-синю сукню трохи нижче коліна з коротким рукавом і свої улюблені чорні човники, яким уже п’ятий рік.

Так, Олег має рацію: мої речі не трендові. Але зате якісні. Самозакоханий мажор…

Досить! — наказую собі подумки, хапаю сумочку й виходжу з квартири. Спускаюся сходами, виходжу з під’їзду — і завмираю. Біля входу стоїть знайома машина Олега. А поруч — він сам, із букетом білих троянд у руках.

Біла сорочка, бежеві штани, дорогі туфлі — цього разу світлі. Майже ідеальний образ хлопця з рекламної картинки.

Уб’ю Даню, що злив мою адресу! Хоча Олег міг дізнатися її і через прізвище.

— Привіт, — каже він, роблячи крок назустріч. — Це тобі.

Він простягає букет, але я не беру.

— Дякую. Не варто. Ти вже заплатив — тож більше нічого мені не винен.

— Ксюша… — тихо каже він.

— Перепрошую, поспішаю.

— Візьми хоч квіти.

— Мені ніде їх поставити. Подаруй іншій, Олег.

— Я хотів подарувати їх тобі. Ти мені подобаєшся.

Невже Олег Виноградов уміє засмучуватися? Я б не повірила, якби не побачила справжню сумну усмішку на його обличчі.

— Припини цей цирк і дай пройти.

Тільки зараз помічаю, що він перекриває мені шлях рукою. Стоїть, ніби спеціально не пропускає.

— Гаразд, — зрештою відступає, а тоді підходить до найближчої урни і просто викидає букет туди.

Я вже відходжу, але все ж озираюся й кажу:

— Більше не приходь.

Він нічого не відповідає — просто мовчки сідає у машину. Далі я вже не дивлюся.

Олег

— Чого ти ще невдоволений? Вона ж забрала заяву, — кидає Даня, розвалившись у кріслі.

— Вона сьогодні послала мене, — злюся я. — Не взяла букет, який я годину вибирав! Годину, розумієш?!

— Розумію одне: з Ксюхою тобі не світить, — підсумовує він. — Вона міцний горішок. Твої плани затягнути її в ліжко — провал.

— Це вже не головне, — відвертаюся до вікна.

— Не второпав. Ти вже не хочеш її? Швидко ти охолов. Ага, ясно: просто не звик добиватися довго. Краще знайти доступнішу, так?

Що я маю йому сказати? Що вона справді подобається мені? По-справжньому? Він би розсміявся просто в обличчя.

Мама знову взялася знайомити мене з доньками своїх подруг. Лише за цей тиждень я кілька разів мусив водити в ресторани цих бездоганно доглянутих, але до відчаю порожніх лялечок. Так, вони гарні. Але хіба в цьому сенс життя?

Салони, фітнес, селфі й нуль змісту.
Ні, така мені не потрібна. Але мама мріє засватати мені Надю Журавльову.

«Вона з пристойної сім’ї, Олеже. Досить уже трахати все, що рухається. Пора братися за розум. Я не хочу, щоб ти привів у наш дім якусь замухришку чи, боронь Боже, клубну шльондру. Ти повернувся — тепер усе буде по-іншому».

Її слова досі дзвенять у голові.

Батьки не розуміють: я вже виріс і не потребую ні їхнього контролю, ні схвалення. Ні в бізнесі, ні в особистому житті. Я сам собі господар — і крапка.

Ксюша так мене розлютує, що я викидаю квіти в урну прямо на її очах. Але коли вона йде, я не можу зрушити з місця. Сиджу в машині, мов статуя, й думаю. Насамперед — як здобути її прихильність.

Брати штурмом. І нахабно.
Єдиний варіант.

— Здається, страждаєш тут саме ти — від власної дурної затії, — не вгамовується Даня.