3 Глава

Ксюша

Машина вчасно зупинилася, але все ж зачепила мене по стегну. Я встигла відскочити, проте від болю впала просто на дорогу.
— Ксю, Ксю! — до мене підбігла Яна. Із машини вискочив Даня.
— Кохана, ти в порядку? Я так злякався!
— Даню, ти хотів мене збити? Вирішив таким чином уникнути весілля?

У Янки почалася істерика.
— Та як ти могла таке подумати? І взагалі — навіщо ти вибігла на дорогу? Ой, Ксю!

Добре хоч, що вони згадали про мене. Ні, я не хотіла скаржитися — хоча біль проймав стегно, нога не слухалася, і підвестися без допомоги я не могла.
— Ксю, давай, — Даня підхопив мене на руки й поніс до машини.
— Треба відвезти тебе в травмпункт, — сказав він, саджаючи мене на переднє сидіння.
— Я зараз,— кинув він і, мабуть, пішов за Яною.

Перед очима все плуталося від болю. Але раптом пролунав чужий голос — важкий, злий, різкий.
Стоп. Тут ще хтось є?
Виходить, за кермом був не Даня?..

— Тобі жити набридло, га? Нащо кидатися під колеса?! Якщо в тебе справді не все гаразд із головою — то інша справа. Але ти могла зіпсувати життя не лише собі, а й мені! Я не горю бажанням провести кілька років у в’язниці через твій ідіотизм!

Хлопець говорив з холодним роздратуванням і якоюсь зверхністю, ніби я — пил під його дорогими туфлями. На ньому — синій костюм, білосніжна сорочка з розстебнутими верхніми ґудзиками. Обличчя чітке, підборіддя пряме, зелені очі, губи з ледь помітною усмішкою.
Так і хотілося врізати йому по цій самовдоволеній фізіономії.
— Ти хто такий? — спитала я.
— Я друг Дані. А ти хто, дівчинко?

Олег

На щастя, я нікого не вбив. Дівчина, що кинулася під колеса, виявилася не Яною.
Не так я уявляв зустріч зі старими друзями. Ми з Данею знайомі ще зі школи — наші батьки дружать. Так, моя родина багатша на кілька десятків мільйонів, але я ніколи не вибирав друзів за статусом. Є ще один приятель — ми познайомилися в Токіо, коли нас випадково поселили в один номер. Та про це не хочеться згадувати. Краще подумати про дівчину, яка мало не потрапила під мій новенький автомобіль.

Руда, струнка, навіть гарна — майже мій типаж. Очей не видно — заплющила.

Як привернути увагу? Звісно, заговорити. Точніше — накричати.
Я почав її лаяти, а вона мовчки слухала, розплющивши блакитні очі. А я тим часом встиг помітити її ноги — довгі, засмаглі, у легенькій салатовій сукні. І десь глибоко промайнула думка: а може, я їй сподобався.

До тієї миті, поки вона не заговорила.
— Не смій на мене кричати! Я не твоя служниця! Звик, що всі перед тобою стеляться, так? Купив права, батьки купили машину — і тепер ти король дороги?! І я тобі не «дівчинка», ясно?!

О, характер у неї є.
— Видно, ти в шоці. Не тримаю зла, просто сподіваюся, що це останній раз, коли ти сидиш у моїй машині.
— А я взагалі не збираюся тут сидіти! — огризнулася вона й смикнула ручку дверей.
— Відкрий! — уже не просив, а наказав я.
— Як ти, певно, помітив, — я не слухаю наказів, я їх віддаю, — усміхнулася вона.

Вона розлютилася, смикала ручку так, що я подумав — зараз відірве. Я вирішив підлити олії у вогонь:
— А знаєш, я можу просто поїхати з тобою куди завгодно. І ніхто тебе не знайде. І ти нічого не зробиш.

На її обличчі майнув переляк. Приємно. Значить, не така вже й смілива.
— Ти жартуєш? — запитала вона.
— Аж ніяк. Ну що, прокотимося з вітерцем? — відповів я, заводячи мотор.

Ксюша

— Ей, Олеже, ти куди?! — крикнув услід Даня, але водієві, схоже, було байдуже.
— Ти псих! — вигукнула я, намагаючись його вдарити, хоча біль не давав розмахнутися.
— І це каже та, що кинулася під колеса? — глузливо відказав він. — Може, спеціально? Вирішила зрубати грошей?

Я подивилася на нього з люттю.
— А що? По тобі видно — не з багатих. Плаття гривень п’ятсот максимум, а може, й із секонда. Фу, ще якусь заразу підчеплю! — скривився він і розсміявся.
— Ідіот! — лише це змогла сказати. — І, до речі, це плаття мені шила мама! Так що можеш бути спокійним — ніякої «зарази»!
— О, якщо мама шила — зовсім інша справа, — усміхнувся він. Придурок.

Він зупинився десь на узбіччі. Я думала, що зараз висадить, але ні — заглушив мотор і повернувся до мене.
— Яку музику слухаєш? — несподівано спитав, наближаючись.
— Симфонічну. Навряд чи в тебе така є, — відповіла я, притискаючись до вікна.
— Навіть так? Дивно. Ми не знаємо навіть імен одне одного — і мені не хочеться знати. А от що я хочу просто зараз… — прошепотів він.

Від його голосу по моїй шкірі пробігли мурахи.