2 Глава

Наш час 

Ксюша

— Добрий день, Ксеніє Станіславівно.
— Добрий день, Валерію Миколайовичу.
— Як ваші справи?
— Усе добре. Ми з Катрусею вже малюємо квіточки, а з Максимком вчимо цифри від одного до десяти.

— Ксюшо… — голос керівника стає м’якшим, менш офіційним. Зазвичай він так говорить, коли йдеться про щось особисте або важливе. — У нас же маленький реабілітаційний центр. А міністерство досі не може знайти кошти, щоб створити комп’ютерний клас.

— Як так? А спонсори?

— Ти ж сама знаєш — їм не до нас. Іноді мені здається, що одного дня сюди прийде забудовник і просто зруйнує все, що ми будували стільки років.

— Але ж це незаконно! Ці діти потребують допомоги! Так не можна! Де справедливість?

— Справедливість, Ксюшо, завжди в руках тих, у кого є влада й гроші.

— Але ж…

— Не хвилюйся. Сьогодні, буквально за годину, приїжджає один потенційний спонсор. Може, він допоможе. Хоча, чесно кажучи, я вже втрачаю надію.

— Не засмучуйтеся, Валерію Миколайовичу.

— Та я більше за тебе хвилююся. І за Мишка шкода — як він без занять? Та й ти… без роботи що робитимеш?

— Не турбуйтеся, ми з Мишуткою не пропадемо. І ви — нікуди не подінетесь.

— Хлопчик не винен, що сучасні лікарі іноді помиляються. Як твоя мама все це витримує?

— Головне, що він живий. Решта не має значення. Ми впораємось.

— Без чоловічої підтримки… Ви з матір’ю — справжні сильні жінки. А твоя мама — героїня. Народити у сорок сім — не кожна наважиться.

— Так, ви маєте рацію, — усміхаюся, хоча всередині щось стискається. — То що відомо про нашого спонсора? Знову хтось із тих, хто хоче просто поставити галочку в списку «доброчинностей»?

— Навіть імені не знаю. Петро Єгорович сказав, що це якийсь впливовий чоловік.

— Ну що ж, будемо чекати, — кажу я, намагаючись приховати легке занепокоєння.

Олег

— Давно прилетів? — запитує Даня, коли я з’являюся на порозі його квартири — тієї самої, яку батьки подарували їм із Яною на весілля.

— Місяць тому. Все ніяк не можу звикнути до зміни клімату… Та й узагалі — забагато спогадів пов’язано з цим містом.

— Татусю, купиш мені вафельку? — до нього підбігає маленька кучерява дівчинка.

Так, він уже давно батько. Літ сім, якщо не більше. Але цій малечі, на вигляд, років п’ять. Виходить, у них уже друга донька?

— Так, це Женька, — усміхається Даня. — Наша друга. Вирішили не зволікати й подарувати Тасі сестричку.

— Так, сонечко, іди в кімнату, — лагідно каже він, і дівчинка весело стрибає коридором.

— Яна знову в декреті?

— Так. І тобі, до речі, дуже пощастило, що її зараз немає вдома. Вона б тебе розірвала на шматки. Якщо чесно — я б і сам не проти дати тобі в пику.

— Ви нічого не знаєте! Звинувачуєте в усьому мене! — не стримуюся я. Може, дарма я взагалі повертаюся? Але мама звинувачує мене, що я не приїхав на похорон батька. Минуло вже трохи більше двох тижнів.

Та як я міг попрощатися з людиною, яка змусила мене відмовитися від коханої?

Я не міг тоді перечити. Просто… не міг.

Шість років. Шість довгих років я нічого не знаю про своє руде лисеня.

Не хочу знати. Адже був упевнений, що вона зрадила мене.

«Докази» здавалися очевидними — фото, відео… І нібито ще й обікрала мене.

Лише потім я розумію, яким був дурнем. Пізно. Я повірив батькові, поїхав — і все зруйнував.

Коли повертаюся — Ксюші вже немає в місті.

Як виявляється згодом, її мама продає квартиру, і вони зникають. Навіть із Яною та Данєю перестає спілкуватися.

Що вже казати про мене.

— Ти досі її любиш? — запитує Даня, хоча й так знає відповідь.

Я намагаюся забути. Іноді навіть виходить… але ненадовго.

— Вони з матір’ю повернулися до міста рік тому, — каже Даня.

— Що? — я завмираю.

— Так. Яна якось розповідала, що випадково зустріла Ксюшу.

— Знаєш, я страшенно перед нею винен. Але, мабуть, більше не хочу знати нічого про її життя. Головне, щоб вона була щаслива.

— Ого, які філософські висновки.

— А й справді, Конфуцій мав рацію:
«Щастя — коли тебе розуміють.
Велике щастя — коли тебе люблять.
А справжнє щастя — коли любиш ти.»

У мене це колись було.
Шкода лише, що мене вже не люблять і не розуміють…
Але я все одно не розлюбив.

— Так, Китай і справді вплинув на тебе. Ти зовсім інший — спокійний, мудрий, навіть трохи філософ.

— Можливо. Я змінився. Переосмислив усе — життя, себе, своє призначення.

— Олеже, тобі справді тридцять чи вже шістдесят? — усміхається Даня.