Розділ 13

Напружено стежу за реакцією чоловіка. Він вимикає телевізор, уважно дивиться на мене. Моє серце калатає мов у сполоханого зайця і бажає заховатися. Попри вдаваний спокій, я боюся Дмитра. Він гнівно супить брови:

— Чомусь відсутність кохання не турбувало тебе, коли ти виходила за мене заміж, — звучить як докір.

— Коли я виходила за тебе заміж, то не знала про присутність у нашому подружньому житті Світлани, Жанни чи Інни, — поспіхом згадую імена відомих мені коханок чоловіка.

— Іри, — Дмитро мене виправляє, — її звуть Іра. То ось у чому справа, ти дізналася про Іру. Так от, у нас з нею вже все, нічого немає. Той раз у сауні був останнім. Ми попрощалися, — мене душить злість. Дмитро завів собі чергову коханку. Він супить брови. — Але ти сама у всьому винна. Подивися на себе. Жалюгідна подоба дружини. Навіть Віра краща за тебе.

Згадка про колишню дружину неприємно скородить душу. Чоловік гнівно продовжує:

— Це така мені подяка за все, що я зробив для тебе? Я підібрав тебе. Вагітну безробітну студентку. Дав тобі гроші, житло, зробив тебе своєю дружиною і така мені вдячність? Тисячі дівчат мріють опинитися на твоєму місці. Ти маєш усе, що забажаєш, натомість слідкуєш за мною і за моїм особистим життям. Якби ти приділяла увагу мені, то ніяких дівчат не було б. Я все робив заради тебе. Ти ніколи цього не цінувала. Зараз маєш усе, що хочеш. Прикро, що ти забула з якого болота я тебе витягнув.

Почуття провини з’їдає зсередини. Але жити з чоловіком суто через вдячність я не можу. Міцно стискаю губи, проте це не полегшує мій біль:

— Не забула. Ти не дозволиш забути, весь час нагадуєш про це. Так, ти допоміг мені, але я не просила брати мене за дружину. Це було твоє рішення. Я вдячна тобі за роки спільного життя, але настав час його припинити. Ти сам бачиш, у нас не виходить побудувати нормальні стосунки, які мають бути між чоловіком та дружиною.

— Не виходить, бо ти не хочеш. Скільки разів ти відмовляєш мені у близькості? А коли вона стається, то у тебе такий вигляд, наче ти на каторзі, — Дмитро бризкає отрутою та потрапляє в ціль.

Мені й справді важко спати з ним. За всі роки я так і не звикла до нього. Якщо з Артемом моє тіло моментально відгукується і я не можу стримати пристрасть, то з Дмитром цього немає. Приглушую крик душі та виплескую наболіле:

— Після твоїх коханок мені гидко спати з тобою. Невідомо, яку ти заразу додому принесеш. Визнай: ми не кохаємо одне одного. Навіщо вдавати щасливе подружжя? Відпусти мене, — останнє речення кажу ледь чутно.

— І стати тричі розлученим? — дратується Дмитро. Пригадую Людмилу, першу дружину Вериновського. Їхній шлюб тривав недовго. У них немає спільних дітей. Чоловік підводиться з місця та гаркає, — ніколи! Всі мають думати, що у нас зразкова сім’я.

— Байдуже, що думають інші. Головне, що між нами зараз. Я хочу розлучитися.

Для себе я все вирішила. Невідомо, чи повернуся до Артема, але не можу жити з Дмитром. Поцілунки Артема нагадали мені, що я жінка. Бажана жінка, яка не заслуговує на зради та зневагу. Продовжувати подружнє життя й надалі — це знущання з себе, і я маю намір це припинити. Принаймні так буде чесно щодо нас обох. Очі Дмитра горять злістю й там немає жодної крихти розуміння. Він підходить до мене та боляче шарпає за обличчя. Його пальці тиснуть вилиці, наче бажають мене роздушити. Чоловік гаркає:

— І куди ти підеш? Назад на вулицю? Ти підписала шлюбний договір. Дозволь нагадати тобі, що після розлучення ти нічого не отримаєш. Жодної гривні, — чоловік намагається мене залякати. Відпускає обличчя та, явно задоволений собою, всміхається.

От тільки стати бідною я не боюся. Лякає змарнувати своє життя на стосунки, які не виправдали себе. Боюся щоранку прокидатися з нелюбом й щоночі сподіватися на його швидкий сон. Не відступаю та демонструю рішучість:

— Нехай. Я добре пам’ятаю умови договору. Я зберу валізу і піду із Софією. Ні на що не претендую. Готель, авто, всі мої банківські карти, все твоє.

— І не тільки це. Ти забула про пункт “чотири”. Він теж мій.

Мене пронизують крижані голки. Пункт “чотири”. Єдине, без чого не можу обійтися. Єдине, що не можу залишити йому, й Дмитро добре це знає. Б’є по болючому. Я хитаю головою:

— Це єдине, що я заберу з собою.

— Не забереш, — його очі спалахують злістю, — закон на моєму боці. Хочеш розлучитися — вперед. Але тоді можеш забути про пункт “чотири”.

Впевнена, Дмитро це робить навмисно. Його шантаж діє як крижаний душ. Почуваюся у капкані з якого не вибратися. Підходжу до вікна та вдивляюся у сад. Мовчу. Даю час охолонути нам обом. Сьогодні я вперше зрадила Дмитра. Той поцілунок вважаю зрадою, його не повинно було бути. Проте цікавить скільки разів зраджував мені Дмитро. Він не обмежувався одними поцілунками. Різко розвертаюся до нього:

— І як ти уявляєш наше життя? Ти й надалі мені зраджуватимеш?

— А ти й надалі вдаватимеш з себе недоторку? Після всього, що я для тебе зробив, ти маєш цілувати пісок, по якому я ходив. Невдячна! — плюється отрутою.

— Навіщо тобі невдячна дружина? Відпусти мене.

— Я й не тримаю, але пункт “чотири” залишиться зі мною.

Мовчу. Добре знаю, що згідно зі шлюбним договором все належатиме йому. Я підписала не читаючи, вірила йому й була впевнена, що ми ніколи не розлучимося. Після першої його зради я хотіла піти та дізналася про пункт “чотири”. У ту мить мій світ зруйнувався. Я зрозуміла, що потрапила у рабство до Дмитра. Він міг робити, що хотів, а я не мала права подати й звуку. І він робив. Зраджував мені, а я вдавала, що не знаю. Дмитро порушує тишу:

— То що? Будеш розлучатися?