Розділ 25

Обкручуюся біля нього й демонструю напівоголену спину. Гарячий погляд проникає під шкіру і я впевнена — йому подобається. Дивлюся у темні очі з широкими зіницями. Чоловік зневажливо хмикає:
— Згодиться, як для дружини пенсіонера.
— Дмитро ще не на пенсії, й взагалі, йому до пенсії ще далеко, — гордо задираю голову та обурююся. Оля хіхікає, а на вустах Артема ковзає ледь помітна посмішка:
— Тоді сміливо можеш одягати. Ця сукня точно підходить для дружини того, кому ще далеко до пенсії.
— Чого я тебе слухаю? Ти взагалі повинен був забрати пакет і йти до автомобіля, а не роздавати поради. Олю, віддай йому пакет, — зі злістю хапаю пакет та тицяю його чоловіку, — ось, зачекай нас у машині.
— Я б ще подивився, які ти сукні обрала, — Артем бере пакет, зачіпаючи мої пальці. Його дотик приємно обпікає. Він наче не розуміє цього, байдуже стискає плечима, — а то раптом одягнешся як дружина молодика. Твій благовірний цього не переживе.
— А ти хвилюєшся за його здоров’я? — не приховую нотки сарказму у голосі.
— Звісно, хто ж мені зарплату платитиме?
Бісить його зарозумілість та довгий язик. Так і хочеться придушити Андамовського. Ми стоїмо мовчки, пропалюємо поглядами одне одного. Оля сміється:
— Йди приміряй іншу сукню, ми зачекаємо.
Складаю руки в кулаки й уявляю, як душу Артема. Розвертаюся та йду до примірочної. Неприємно чути їхні воркування. Артем навмисно залишився. На жаль, захопливий блиск у його очах викликала не я, а коротка спідниця Олі. У грудях перчить і я ледь стримую обурення. Швидко вдягаю сукню й навіть, не дивлячись у дзеркало, виходжу. Впевненим кроком прямую до голубків, які так захопилися розмовами, що мене зовсім не бачать. Оля торкається його біцепса:
— Ти займаєшся у спортзалі?
— Так, відвідую час від часу. “Геркулес” називається.
— Ти ба! Я теж! Дивно, що ми раніше не перетиналися.
Оля не відпускає його руку, а навпаки грайливо погладжує. Чоловік глузливо хмикає:
— Може, тому що “Геркулес” суто чоловічий спортзал?
— Справді? Як ти сказав? “Геркулес”? Мені почулося щось інше, — дівчина гучно сміється та сором’язливо прикриває рота долонею. Брехуха! Я знаю, що ніякий спортзал вона не відвідує. Побачивши мене, швидко переводить тему розмови, — о, ця сукня вільніша. Вона завелика чи що?
Я дивлюся у дзеркало й бачу безформенне щось, яке висить на мені. Продавчиня одразу підходить до мене:
— Її потрібно зав’язати на спині.
— Ось ці довгі пояски? — Артем бере тканину до рук. Продавчиня схвально киває, — я зав’яжу, — чоловік стає позаду та, тримаючи пакет у руках, зав’язує паски.
Стискає так, що мені бракує повітря. У дзеркалі бачу, у мене з’являється гарне декольте та підкреслена тонка талія. Аж занадто підкреслена, бо кожний видих здається каторгою. Але я вперто не зізнаюся у цьому. Артем уже зав’язав, але все ще продовжує смикати за сукню. Несподівано його пальці ніжно окреслюють спину, ковзають шкірою та дарують божественну насолоду. Від цього простого руху, я ледь не розтікаюся калюжкою. Мені хочеться його дотиків, проте чоловік забирає руки і я розчаровано видихаю. Артем стає спереду і його погляд висне на моєму декольте. Не соромлячись Олі, заявляє:
— Вигляд спереду подобається мені набагато більше, проте у цій сукні ти маєш вигляд дружини власника ескорту.
Я дивлюся вниз. Декольте явно мале й видно білизну. Не те щоб я соромилася Артема, адже він давно все бачив, але тепер я заміжня жінка і щось подібне неприпустиме. Він втратив право бачити мене у білизні. Поспішно закриваю груди долонями, розвертаюся та йду до примірочної:
— Ця сукня замала.
— Таню! — Артем промовляє моє ім’я та змушує зупинитися. За спиною лунає насмішкуватий голос, — мені здається, чи ти погладшала?
Продовжую свій шлях й ледь стримую гнів. Дратують його жартики, які наче сказані спеціально для того, щоб мене розізлити. Знімаю сукню й вирішую купити пудрову. Більше примірок у присутності Артема я не витримаю. Одягаюся та йду до каси. Оля розгублено оглядається:
— Ти точно визначилася? Може ще приміряєш?
— Не хочу. Ця сукня мені подобається.
Продавчиня кладе сукню у фірмовий пакет і я розплачуюся карткою. Артем хапає пакет й тепер несе два пакунки. Виходимо з магазину. В очах Олі пробігають хитринки. Коли я таке бачу, то знаю — вона щось задумала. Дівчина торкається живота та поправляє майку, поглиблюючи декольте.
— Я зголодніла. Поїмо?
— Мені потрібно забрати Софійку, — одразу вигадую причину, щоб не обідати разом. Оля дивиться на годинник:
— Ще рано. Якраз встигнемо пообідати, ви відвезете мене додому й поїдете в садок. Гарно я вигадала? Артеме, ходімо! Тобі теж не завадить підкріпитися.
— Не відмовлюся!
Не чекаючи моєї згоди, вони йдуть до місцевого кафе. Я злюся й плентаюся позаду. Оля весело щебече, а Артем, здається, взагалі забув про моє існування. Вони сідають за стіл. Я розміщуюся поруч. Швидко робимо замовлення. Оля спокусливо прикушує губу:
— Артеме, а ви працюєте на замовлення? Інколи буває, що Кіндратійович не може мене забрати й тоді доводиться замовляти таксі. Ви ж знаєте, не дуже безпечно юній вродливій дівчині пересуватися таким видом транспорту. Як ви ставитеся до того, щоб інколи мене підвозити? За окрему плату звісно.