Розділ 24

— А навіщо тоді я заміж виходила? Зрозумій, шлюб це щось більше ніж просто жити разом. З ним спокійно та надійно. Я обіцяла бути зразковою і вірною дружиною, намагаюся такою залишатися.
— Тобто ти навіть не припускаєш думки про розлучення?
— Звісно ні, — впевнено брешу. Насправді мені набридли його зради, на які вимушена заплющувати очі. Здається, я потрібна Дмитру лише для ідеальної картинки сім’ї. Артем злиться та легенько б’є пальцями по керму:
— Навіть так. Добре, я все зрозумів й не порушуватиму цю тему.
До торгового центру їдемо мовчки. Насправді я не хочу, щоб він знав, яка я нещасна, як болить моє серце та тягнеться до нього. Знаю, тепер я байдужа цьому чоловіку й не варто будувати примарних мрій. Автомобіль зупиняється і я виходжу на вулицю:
— Зачекай мене тут. Сподіваюся ми швидко впораємося, тим більше якщо Оля вже все підібрала.
Прямую до магазину. Телефоную падчерці й уточнюю де саме вона знаходиться. Підіймаюся на другий поверх. Заходжу у вказаний магазин. Оля стоїть перед дзеркалом у короткій синій сукні з глибоким декольте, прикрашеній стразами. Я такого не люблю й це явно не мій стиль. Дівчина бачить мене й радіє:
— Таню, нарешті! Як тобі?
— Непогано, але хочу подивитися, що ще ти підібрала.
– Зараз приміряю, — очі дівчини загоряються азартним блиском. Вона ховається за ширмою.
Я роздивляюся сукні й підшукую якусь для себе. Оля виходить у червоній облягаючій сукні до колін. Складки тканини на животі та грудях переходять у прямий поділ, а широкі бретельки розміщуюся на руках. Такий одяг мені подобається. Я не стримую захоплення:
— Вона чудова. Краща за попередню.
— Чекай, ти ще не бачила решту.
Оля йде приміряти речі, а я не знаходжу щось таке, щоб мене зацікавило. Зрештою ми зупиняємося на червоній сукні й купуємо її. Прямуємо до наступного магазину. Дівчина загадково посміхається:
— Тебе привіз Артем?
— Так.
— Чудово! Він може прийти забрати мій пакет із сукнею, щоб я не ходила з ним по всіх магазинах?
— Він же не важкий, — мені не подобається така ідея. Згадую її наміри зустрічатися з Артемом й гірчить у грудях. Не хочеться вірити, що Оля мене запросила тільки тому, що хотіла зблизитися з Артемом. Вона ображено дує губки:
— Але не зручно.
— Не варто турбувати Артема по таких дрібницях. Тим більше це не входить в його обов’язки, — намагаюся знайти гідну відповідь.
— Добре, я тоді сама віднесу і повернуся до тебе.
Злість прокочується венами. Все гірше, ніж я уявляла. Оля намагається залишитися з Артемом наодинці. Не можу допустити цього й вибираю телефон із сумочки:
— Не варто. Я йому зателефоную.
Поки дівчина не заперечила, набираю номер. Чоловік одразу відповідає. Мені незручно просити у нього про таке, але краще так, ніж залити Олю з ним наодинці:
— Ти тут?
— Так, чекаю у машині.
— Я знаю, це не входить у твої обов’язки, але ти можеш до нас підійти та забрати пакет із сукнею? Оля не хоче тягати його і собою.
Напружено чекаю відповіді. Боюся його реакції. Зрештою йому не просто понизитися з посади директора до посади водія та виконувати чужі забаганки. На щастя не чую гніву у його голосі:
— Добре. Ви де?
Озвучую назву магазину в який ми заходимо. Ховаю телефон у сумку та розглядаю сукні. Оля виказує нетерплячість:
— Він йде?
— Так, зараз буде.
Мені потрібна довга елегантна сукня. Дмитро не схвалить, якщо на його День народження я з’явлюся у короткому чи занадто відвертому одязі. Дивлюся на такі й зупиняю вибір на темно зеленій та пудровій сукнях. Йду у примірочну. Одягаю спочатку ніжно рожеву, майже білу з легким відтінком коралового. Відкриті плечі, та облягаючий верх підкреслює мої форми, а довгий розріз на подолі сукні, оголює ніжку при ходьбі. Мені подобається. Виходжу з примірочної показатися Олі.
Завмираю на місці. Артем мило розмовляє з дівчиною, котра тримає пакет у руках. Вони сміються й здається між ними спалахнула симпатія. Злість наповнює груди та осідає важким тягарем. Я ж просила чоловіка триматися якомога далі від доньки Дмитра, а він ігнорує прохання та відкрито фліртує з нею. Щоправда, я не чую їхньої розмови, але чого б ще так мило всміхатися? Вдавано прокашлююся та гнівно зиркаю з-під брів на Олю:
— Як тобі? — обкручуюся на місці.
— Ну, таке собі. Вона тебе старить. Одягни щось коротше, — Оля крутить носом.
Зате Артем стоїть нерухомо й дивиться на мене захопливим поглядом. В його очах розпізнаю знайомі вогники й знаю, що вони означають. Сподіваюся їх запалила я, а не Оля своєю короткою спідницею. Підходжу до чоловіка ближче:
— Щось коротше твій батько не схвалить. Він хоче, щоб його дружина мала елегантний вигляд. Артеме, ти що скажеш? Ця сукня мені підходить?