Розділ 11

Розміщуюся в авто, чоловік зачиняє двері. Я пристібаю пасок. Артем сідає за кермо, й ми їдемо вперед.

— Забула щось купити? — навіть не дивлячись на мене, холодно цікавиться.

— Оля попросила допомогти підібрати сукню. Заразом і собі щось підберу на День народження Дмитра, — бовкаю, перш ніж встигаю подумати. Чоловік кривиться:

— У твого благовірного ще День народження є?

— Звісно, мусив він в якийсь день народитися. Святкуватимемо через два тижні.

Артем міцно стискає губи й, здається, злиться.

— Тобі подобається з ним жити?

— Він мій чоловік, — намагаюся уникнути відповіді.

— Я чесно не розумію, чому ти з ним. Він значно старший за тебе, не красень, я не помітив емоційної близькості між вами й, взагалі, не уявляю, що вас пов’язує. Нехай тоді, але чому ти не можеш відмовитися від нього зараз? Наскільки я розумію, то справи у готелі йдуть чудово і ти цілком можеш себе забезпечити. До того ж є я. Я не залишу вас без грошей.

— Бо ми подружжя, — не наважуюся озвучити справжню причину.

Безліч разів шкодувала, що підписала той договір й стала безправною. Річ зовсім не у грошах. Вериновський добре себе підстрахував, і у випадку розлучення я втрачу найдорожче. Артем нервово хмикає:

— І що? Ти ж не збираєшся з ним жити до кінця його днів?

— А навіщо тоді я заміж виходила? Зрозумій, шлюб — це щось більше ніж просто жити разом. З ним спокійно та надійно. Я обіцяла бути зразковою і вірною дружиною, намагаюся такою залишатися.

— Тобто ти навіть не припускаєш думки про розлучення?

— Звісно ні, — впевнено брешу. Насправді мені набридли його зради, на які вимушена заплющувати очі. Здається, я потрібна Дмитру лише для ідеальної картинки сім’ї. Артем злиться та легенько б’є пальцями по керму:

— Навіть так. Добре, я все зрозумів й не порушуватиму цю тему.

До торгового центру їдемо мовчки. Насправді я не хочу, щоб він знав, яка я нещасна, як болить моє серце та тягнеться до нього. Знаю, тепер я байдужа цьому чоловіку й не варто будувати примарних мрій. Автомобіль зупиняється, і я виходжу на вулицю:

— Зачекай мене тут. Сподіваюся, ми швидко впораємося, тим більше якщо Оля вже все підібрала.

Прямую до магазину. Телефоную падчерці й уточнюю де саме вона знаходиться. Підіймаюся на другий поверх. Заходжу у вказаний магазин. Оля стоїть перед дзеркалом у короткій синій сукні з глибоким декольте, прикрашеній стразами. Я такого не люблю, й це явно не мій стиль. Дівчина бачить мене й радіє:

— Таню, нарешті! Як тобі?

— Непогано, але хочу подивитися, що ще ти підібрала.

– Зараз приміряю, — очі дівчини загоряються азартним блиском. Вона ховається за ширмою.

Я роздивляюся сукні й підшукую якусь для себе. Оля виходить у червоній облягаючій сукні до колін. Складки тканини на животі та грудях переходять у прямий поділ, а широкі бретельки розміщуються на руках. Такий одяг мені подобається. Я не стримую захоплення:

— Вона чудова. Краща за попередню.

— Чекай, ти ще не бачила решту.

Оля йде приміряти речі, а я не знаходжу чогось такого, щоб мене зацікавило. Зрештою, ми зупиняємося на червоній сукні й купуємо її. Прямуємо до наступного магазину. Дівчина загадково посміхається:

— Тебе привіз Артем?

— Так.

— Чудово! Він може прийти забрати мій пакет із сукнею, щоб я не ходила з ним по всіх магазинах?

— Він же не важкий, — мені не подобається така ідея. Згадую її наміри зустрічатися з Артемом й гірчить у грудях. Не хочеться вірити, що Оля мене запросила тільки тому, що хотіла зблизитися з Артемом. Вона ображено дує губки:

— Але не зручно.

— Не варто турбувати Артема по таких дрібницях. Тим більше це не входить в його обов’язки, — намагаюся знайти гідну відповідь.

— Добре, я тоді сама віднесу і повернуся до тебе.

Злість прокочується венами. Все гірше, ніж я уявляла. Оля намагається залишитися з Артемом наодинці. Не можу допустити цього й вибираю телефон із сумочки:

— Не варто. Я йому зателефоную.

Поки дівчина не заперечила, набираю номер. Чоловік одразу відповідає. Мені незручно просити у нього про таке, але краще так, ніж залишити Олю з ним наодинці:

— Ти тут?

— Так, чекаю у машині.

— Я знаю, це не входить у твої обов’язки, але ти можеш до нас підійти та забрати пакет із сукнею? Оля не хоче тягати його з собою.

Напружено чекаю відповіді. Боюся його реакції. Зрештою йому не просто понизитися з посади директора до посади водія та виконувати чужі забаганки. На щастя не чую гніву у його голосі:

— Добре. Ви де?

Озвучую назву магазину в який ми заходимо. Ховаю телефон у сумку та розглядаю сукні. Оля виказує нетерплячість:

— Він йде?

— Так, зараз буде.

Мені потрібна довга елегантна сукня. Дмитро не схвалить, якщо на його День народження я з’явлюся у короткому чи занадто відвертому одязі. Дивлюся на такі й зупиняю вибір на темно-зеленій та пудровій сукнях. Йду у примірочну. Одягаю спочатку ніжно-рожеву, майже білу з легким відтінком коралового. Відкриті плечі та облягаючий верх підкреслює мої форми, а довгий розріз на подолі сукні оголює ніжку при ходьбі. Мені подобається. Виходжу з примірочної показатися Олі.