Розділ 22

Невпевнено млямлю:
— Потрібно, щоб хтось приніс до автомобіля комплекти білизни. Там їх двадцять штук має бути. А через тиждень, якщо мене влаштує якість, ми придбаємо решту. Я не впевнена чи є у них хтось, хто зможе мені допомогти.
— Добре. Ходімо.
На диво, Артем швидко погоджується. Ми заходимо в будинок. Я прямую до ліфта та натискаю на кнопку виклику. Чоловік не стримується від уїдливого коментаря:
— Не можеш дві сходинки здолати?
— Офіс фірми на сьомому поверсі. Якщо хочеш — підіймайся сходами, якраз зарядка буде. Я проїдуся ліфтом.
— Ого, не знав, що тут стільки офісних приміщень, — Артем наче виправдовується.
Ми заходимо у ліфт. Натискаю на кнопку сім й двері зачиняються. Простір здається тісним та задушливим. Похитуюся при підйомі й хапаюся за ручку. Раптом ліфт трясе й підіймач зупиняється. Артем падає на мене, притискає до стіни. Його тіло торкається мого. Через тонку футболку відчуваю кожний мускулистий м’яз і моя фантазія розгулюється на повну. Опиняюся затиснутою в імпровізованих обіймах чоловіка. Розплющую очі, проте темрява не розсіюється. Паніка стискає груди. Я важко дихаю й шепочу:
— Артеме!
— Не бійся, все добре. Судячи з усього ми застрягли у ліфті, — чоловік відхиляється, — проте не розумію, чому зникло світло.
Страх засідає у животі. Не контролюючи свої дії, ловлю руку Артема. Цілковита темрява. Пітьма, в якій нічого не видно. Чути важке дихання. Моє і його. Долоня чоловіка опускається на мою талію. Тихий шепіт лоскоче шкіру:
— Досі боїшся темряви?
Стою непорушно. Боюся. Невідомість лякає. І хоч я знаю, що тут нікого крім нас немає, але бурхлива уява вимальовує темних монстрів. Серцебиття пришвидшується, дихання ускладнюється, а долоні пітніють. З’являється промінчик світла і я бачу Артема. Він тримає у руці телефон та освітлює тісний простір. Я тремчу. Чоловік пригортає мене до себе, своїми дотиками плавить тіло:
— Не бійся, це лише тимчасова несправність. Ліфт надійно зачинений, сюди ніхто не проникне, так само як і ми не вийдемо, — зрозумівши, що сказав щось не те, Артем швидко виправляється, — тобто, покличемо на допомогу й нас визволять.
Чоловік тягнеться до кнопок та викликає ліфтера. Налякана, стурбована гарячими дотиками та недоречними спогадами, стою непорушно, міцно вчепившись у руку чоловіка. Здається, якщо відпущу її, то мене зжеруть монстри. Артем лагідно погладжує спину:
— Не треба боятися. Я з тобою. Пам’ятаю, як ти боїшся темряви. Ти й досі спиш з увімкненою нічною лампою?
Киваю. Всі слова застрягли у горлі, проте я не знаю чи то від темряви, чи від присутності чоловіка. Його аромат, тепло тіла, гаряча шкіра, шепіт біля вуха… На рівні інстинктів тягнуся до нього та торкаюся обличчям щоки Артема. Він стискає мене сильніше. Його серце гучно гупає, а я відчуваю скажений ритм. Не витримую і зізнаюся:
— Я боюся.
— Знаю, — повертає голову та квапливо цілує у щічку, — тобі нічого не загрожує, я не допущу, щоб ти постраждала. Дихай разом зі мною.
Він робить глибокі повільні вдихи, які я намагаюся повторити. Вирівнюємо дихання й стає легше.
— Запам’ятай, страх — це тільки у твоїй голові. Ти боїшся того, що може статися, а не того, що є насправді. Дивись, тут тільки ти і я. В напівтемряві. Як колись.
Перед очима виникають непристойні спогади. Долоні чоловіка ковзають спиною, а наші тіла настільки близько одне до одного, що навіть муха не протиснеться. Артем переплітає наші пальці й тепер ми двоє тримаємо телефон з підсвіткою. Його вуста ледь торкаються скроні:
— Ти все та ж моя маленька дівчинка.
Заплющую очі. Хочеться повернутись у той час, коли я була його. Не усвідомлюючи своїх дій, підіймаю голову та губами шукаю його вуста. Мені потрібно їх відчути. Хоча б на мить, на секунду спробувати божественний нектар, яким здаються його губи. У ліфті з’являється світло. Завмираю у кількох міліметрів від цілі. Не наважуюся здійснити бажане. Ми стоїмо непорушно, міцно обійнявшись. Не хочу відпускати цього чоловіка, котрий колись був для мене всесвітом.