Розділ 10

Мене лякає його настирливість. А ще більше лякає, що я бажаю його присутності. Попри весь біль, хочу бути з ним. Поки мене остаточно не підкорили чари чоловіка, висмикую руки з його долонь й хитаю головою:

— У тебе завтра вихідний. До того ж ми йдемо з Дмитром. Зустрічаємося з кумами, вони також будуть з дітьми. Це сімейний відпочинок, — красномовно натякаю, що Артем там зайвий.

— Я можу вас відвезти.

— Не варто. Відпочинь від нас та розклади свої думки по поличках. Я — заміжня, Софійка вважає батьком Дмитра й так буде надалі. Звісно, ти можеш бачитися з нею, але не більше.

— Мені цього мало, — випалює на одному подиху, шматуючи душу.

— Поки не можу запропонувати більшого.

Чоловік опускає голову. Мовчить, а я сподіваюся на його розуміння.

— Ти щаслива з ним?

Своїм запитанням заганяє мене в кут. Артем одразу розпізнає брехню. Намагаюся уникнути відповіді:

— Зараз мова не про мене, а про Софійку. Дмитро гарний батько, вона його любить. Поки залишиться все, як є, а там побачимо.

— Добре. Пригостиш чаєм?

— Тобі краще піти. Нічого доброго з цього чаювання не вийде, — намагаюся залишатися категоричною.

— Чому? Боїшся, що не вистоїш перед моїм шармом?

Дратує його зарозумілість та впевненість в собі. А ще більше дратує, що він не помилився. Я й справді боюся його присутності, яка дурманить розум і змушує серце шалено калатати. Награно сміюся:

— Не говори дурниць. У мене імунітет до твого шарму.

— Шкода. Твій шарм на мене ще діє.

Я мовчу. Приголомшена таким зізнанням, не знаю, що сказати. Артем нахиляється та тягнеться до мене. Відчуваю його подих на своїх вустах. У передчутті поцілунку, тіло кидає в жар. Бажання доторкнутися до його губ стає нестерпним. Знаю, це крок у прірву, впавши з якої, невимовно страждатиму. В останню мить різко відвертаю голову. Його вуста наштовхуються на мою щоку та обпалюють поцілунком. Перед очима все наповнюється яскравими барвами. Змушую себе промовити небажані слова:

— Йди, Артеме. Я тепер заміжня жінка й твої поцілунки недоречні.

— А чиї доречні? Його? — голос чоловіка перетворюється на крик. Його груди високо здіймаються до верху, а у очах палає злість.

— Дмитро — мій чоловік, а ти сам відмовився від мене. Не варто ворушити минуле, яке вже не повернеш.

— Через цю помилку я втратив дитину та кохану жінку.

Артем йде, гучно гримнувши дверима. Я опускаюся по стіні й сідаю на підлогу. Не можу стримати сліз, котрі течуть нестримним потоком з очей. Боляче. Надто боляче бути поруч з ним, а ще болючіше стримувати свої почуття.

Неділя минає в товаристві Дмитра та його товаришів. Ми відпочиваємо біля басейну. Артем пише смс, цікавиться Софійкою. Я охоче відписую й зізнаюся сама собі, що мені приємно з ним спілкуватися. Понеділок починається зі справ. Артем везе мене до відомої трикотажної фірми. Дорогою розпитує:
— Ти замовила у них сукню?
— Ні, я замовила комплекти постільної білизни для готельних номерів. Потрібно забрати, але я хочу сама оцінити якість. На них має бути вишита назва нашого готелю.
— О, багатії шикують, — невдоволено хмикає.
— Та ні, — стискаю плечима, — постіль потрібно замінити, а вартість нашивок невелика, зате матиме пафосний вигляд.
Артем паркує авто біля офісного багатоповерхового приміщення. Я стискаю руки й не знаю, як попросити Артема.
— Можна попросити тебе про послугу? Звісно це не входить до твоїх обов’язків й ти можеш відмовитися, але все ж… мені тоді доведеться повертатися кілька разів.
— Кажи, — Артем заглядає у мої очі і я гублюся від його прискіпливого погляду.

Невпевнено бубню:

— Потрібно, щоб хтось приніс до автомобіля комплекти білизни. Там їх двадцять штук має бути. А через тиждень, якщо мене влаштує якість, ми придбаємо решту. Я не впевнена чи є у них хтось, хто зможе мені допомогти.

— Добре. Ходімо.

На диво, Артем швидко погоджується. Ми заходимо в будинок. Я прямую до ліфта та натискаю на кнопку виклику. Чоловік не стримується від уїдливого коментаря:

— Не можеш дві сходинки здолати?

— Офіс фірми на сьомому поверсі. Якщо хочеш — підіймайся сходами, якраз зарядка буде. Я проїдуся ліфтом.

— Ого, не знав, що тут стільки офісних приміщень, — Артем наче виправдовується.

Ми заходимо у ліфт. Натискаю на кнопку сім й двері зачиняються. Простір здається тісним та задушливим. Похитуюся при підйомі й хапаюся за ручку. Раптом ліфт трясе й підіймач зупиняється. Артем падає на мене, притискає до стіни. Його тіло торкається мого. Через тонку футболку відчуваю кожний мускулистий м’яз і моя фантазія розгулюється на повну. Опиняюся затиснутою в імпровізованих обіймах чоловіка. Розплющую очі, проте темрява не розсіюється. Паніка стискає груди. Я важко дихаю й шепочу:

— Артеме!

— Не бійся, все добре. Судячи з усього ми застрягли у ліфті, — чоловік відхиляється, — проте не розумію, чому зникло світло.

Страх засідає у животі. Не контролюючи свої дії, ловлю руку Артема. Цілковита темрява. Пітьма, в якій нічого не видно. Чути важке дихання. Моє і його. Долоня чоловіка опускається на мою талію. Тихий шепіт лоскоче шкіру:

— Досі боїшся темряви?

Стою непорушно. Боюся. Невідомість лякає. І хоч я знаю, що тут нікого крім нас немає, але бурхлива уява вимальовує темних монстрів. Серцебиття пришвидшується, дихання ускладнюється, а долоні пітніють. З’являється промінчик світла — і я бачу Артема. Він тримає у руці телефон та освітлює тісний простір. Я тремчу. Чоловік пригортає мене до себе, своїми дотиками плавить тіло: