Розділ 21

Артем обережно відстібає паски та бере Софійку на руки. Я йду перша та відчиняю двері будинку. Підіймаємося на другий поверх, я показую куди йти. Заходимо до дитячої. Чоловік кладе дитину на ліжко. Вона кумедно морщиться, повертається та продовжує спати. Знімаю з неї взуття. Ми виходимо з кімнати. Спускаємося до вітальні і я намагаюся делікатно спровадити Артема:
— Дякую, що допоміг віднести. Сьогодні був насичений день. Я більше нікуди не їздитиму, тож ти вільний. Можеш відпочити.
— Я відпочив. З вами, — для чогось уточнює. Чоловік нависає над мною міцною скелею, — де Дмитро?
— Пішов у сауну з друзями, — не роздумуючи зізнаюся.
— Добре, — явно радіє, — ми можемо поговорити?
— Говори.
Намагаюся здаватися холодною, хоч всередині спекотно як на поверхні Сонця. Не відводжу погляд від його обличчя та потай милуюся. Цей чоловік випромінює певний магнетизм. Мене притягує до нього невидимими мотузками й стає дедалі важче опиратися. Весь день він проявляє турботу, увагу та натяками демонструє свою небайдужість. Бере мене за руки та лагідно стискає у долонях. Розумію, я не повинна дозволяти цього, проте важко опиратися. Артем ніжно проводить пальцями по шкірі, викликаючи особливий трепет у серці:
— У нас чудова дитина. Ти виховала неймовірну дівчинку. Я хочу більше часу проводити з вами. Що ти завтра робиш?
— Йдемо до басейну.
— Чудово, я з вами.
Мене лякає його настирливість. А ще більше лякає, що я бажаю його присутності. Попри весь біль, хочу бути з ним. Поки мене остаточно не підкорили чари чоловіка, висмикую руки з його долонь й хитаю головою:
— У тебе завтра вихідний. До того ж ми й демо з Дмитром. Зустрічаємося з кумами, вони також будуть з дітьми. Це сімейний відпочинок, — красномовно натякаю, що Артем там зайвий.
— Я можу вас відвезти.
— Не варто. Відпочинь від нас та розклади свої думки по поличках. Я — заміжня, Софійка вважає батька Дмитра й так буде надалі. Звісно, ти можеш бачитися з нею, але не більше.
— Мені цього мало, — випалює на одному подиху, шматуючи душу.
— Поки не можу запропонувати більшого.
Чоловік опускає голову. Мовчить, а я сподіваюся на його розуміння.
— Ти щаслива з ним?
Своїм запитанням заганяє мене в кут. Артем одразу розпізнає брехню. Намагаюся уникнути відповіді:
— Зараз мова не про мене, а про Софійку. Дмитро гарний батько, вона його любить. Поки залишиться все, як є, а там побачимо.
— Добре. Пригостиш чаєм?
— Тобі краще піти. Нічого доброго з цього чаювання не вийде, — намагаюся залишатися категоричною.
— Чому? Боїшся, що не вистоїш перед моїм шармом?
Дратує його зарозумілість та впевненість в собі. А ще більше дратує, що він не помилився. Я й справді боюся його присутності, яка дурманить розум і змушує серце шалено калатати. Награно сміюся:
— Не говори дурниць. У мене імунітет до твого шарму.
— Шкода. Твій шарм на мене ще діє.
Я мовчу. Приголомшена таким зізнанням, не знаю, що сказати. Артем нахиляється та тягнеться до мене. Відчуваю його подих на своїх вустах. У передчутті поцілунку, тіло кидає в жар. Бажання доторкнутися до його губ стає нестерпним. Знаю, це крок у прірву, впавши з якої, невимовно страждатиму. В останню мить різко відвертаю голову. Його вуста наштовхуються на мою щоку та обпалюють поцілунком. Перед очима все наповнюється яскравими барвами. Змушую себе промовити небажані слова:
— Йди, Артеме. Я тепер заміжня жінка й твої поцілунки недоречні.
— А чиї доречні? Його? — голос чоловіка перетворюється на крик. Його груди високо здіймаються до верху, а в очах палає злість.
— Дмитро — мій чоловік, а ти сам відмовився від мене. Не варто ворушити минуле, яке вже не повернеш.
— Через цю помилку я втратив дитину та кохану жінку.
Артем йде, гучно гримнувши дверима. Я опускаюся по стіні й сідаю на підлогу. Не можу стримати сліз, котрі течуть нестримним потоком з очей. Боляче. Надто боляче бути поруч з ним, а ще болючіше стримувати свої почуття.
Неділя минає в товаристві Дмитра та його товаришів. Ми відпочиваємо біля басейну. Артем пише смс, цікавиться Софійкою. Я охоче відписую й зізнаюся сама собі, що мені приємно з ним спілкуватися. Понеділок починається зі справ. Артем везе мене до відомої трикотажної фірми. Дорогою розпитує:
— Ти замовила у них сукню?
— Ні, я замовила комплекти постільної білизни для готельних номерів. Потрібно забрати, але я хочу сама оцінити якість. На них має бути вишита назва нашого готелю.
— О, багатії шикують, — невдоволено хмикає.
— Та ні, — стискаю плечима, — постіль потрібно замінити, а вартість нашивок невелика, зате матиме пафосний вигляд.
Артем паркує авто біля офісного багатоповерхового приміщення. Я стискаю руки й не знаю, як попросити Артема.
— Можна попросити тебе про послугу? Звісно це не входить до твоїх обов’язків й ти можеш відмовитися, але все ж… мені тоді доведеться повертатися кілька разів.
— Кажи, — Артем заглядає у мої очі і я гублюся від його прискіпливого погляду.