Розділ 20

Артем киває:
— Добре. Що їй купити?
— Навіть не знаю, у неї все є.
— Але я хочу, щоб у Софійки з’явилося щось від мене, — Артем помітно хвилюється. Я розумію його почуття й намагаюся щось вигадати:
— Купи їй м'яку іграшку свинку Пепу. Вона нещодавно почала дивитися цей мультик.
— Дякую, — його очі загоряються радісним блиском.
Я хвилююся за цю зустріч. Не знаю, як відреагує Софійка. Хоч вона трохи звикла до Артема, проте вони ще не проводили час поза межами авто. Чоловік підвозить мене до готелю. Відчиняє двері. Я стаю на ноги, проте Артем не відходить. Навпаки, кладе руку на авто, перегороджуючи мені шлях:
— Пробач мені, — нахиляється до мене та шепоче у вуста, — якби я тільки знав, то все було б по-іншому.
Своїми словами пробуджує табун мурашок під шкірою. Я б дуже хотіла, щоб все склалося по-іншому, проте не варто лити сльози над розбитим глечиком. Розумію, наш час минув і нічого не повернути. Хоч всередині вирує буря, проте я намагаюся не показувати цього й стримано киваю:
— На жаль, ми не можемо змінити минуле. Мені потрібно на роботу. Я й так добряче спізнилася.
Чоловік забирає руку і я йду до готелю. На своїй спині відчуваю його гарячий погляд, але вперто не обертаюся. Весь день думаю про нього та завтрашню прогулянку. Досі вагаюся чи правильно я вчинила. Ввечері Артем забирає мене з роботи, а Софійку з садочка. Його очі не приховують ніжність, з якою він дивиться на дитину.
Наступного дня, як і домовлялися, Артем з’являється близько одинадцятої години. Я з дитиною виходжу на вулицю. Чоловік одразу присідає та махає Софійці:
— Привіт! Ти сьогодні йдеш гуляти?
— Так. У парк, — дитина не приховує радості.
— Я тебе відвезу, — Артем бере її за руку та веде до автомобіля. Відчиняє двері й Софійка застигає на місці. Округливши очі, дивиться на своє автокрісло:
— Це хто?
Я заглядаю всередину. Бачу м'яку іграшку на сидінні. Артем таки придбав Пеппу. Чоловік всміхається:
— Це твій новий друг. Ти будеш з нею дружити?
Софійка киває. Адамовський бере іграшку до рук та простягає дитині. Донька притискає Пеппу до себе. Артем підіймає її на руки й садить у крісло. Надійно пристібає пасками. Я сідаю поруч. Артем займає місце водія і ми їдемо до парку.
Легенький вітерець проганяє спеку й погода сприяє гулянню. Софійка йде зі мною за руку й робить дрібні кроки. Підходимо до атракціонів. Донька показує пальчиком на атракціон лебедя на воді. Я цікавлюся:
— Хочеш покататися?
Дитина киває. Йдемо до каси. Артем мене зупиняє:
— Можна я з нею покатаюся?
— Якщо вона погодиться. Софійко, покатаєшся з Артемом?
— Так, — дитина погоджується.
Адамовський купляє білети, бере дитину на руки. Йому допомагають розміститися на гігантському лебеді. Чоловік стискає кермо у руках й лебедь пливе на воді. Не стримуюся. Дістаю телефон із сумочки та знімаю все на відео. Вони сміються, чоловік щось розповідає. Софійка пробує кермувати, Артем їй допомагає. Важко не помітити схожість між ними. Дивно, що Дмитро не ставить ніяких запитань з цього приводу. Не знаю навіщо фотографую їх разом. Серце стискається від болю. Можливо з нас би вийшла чудова сім’я, проте не у цьому житті.
Дитина задоволена катанням. Ми прогулюємося далі. Софія побачила дитячу кімнату з пуфами, гірками та м’якими перешкодами. Дорослим туди не можна, тому дитина пішла сама. Ми стоїмо поруч та уважно стежимо, як вона долає перешкоди. Я фотографую її й помічаю, що Артем робить так само. Його очі блищать щасливими вогниками:
— Вона завжди така жвава?
— Так. Бігає поки не стомиться. Навіть немовлям, коли їла, то завжди рухала ногами, не могла всидіти спокійно, — Софійка з'їжджає з гірки, а я плескаю в долоні, — молодець! Спробуєш ще раз?
Дитина посміхається й підіймається спеціальними м'якими східцями нагору. Артем важко зітхає:
— Я багато пропустив. Мені прикро, що я нічого не знаю про свою дитину.
Міцно стискаю губи й змушую себе мовчати. Не хочеться зайвий раз нагадувати чоловіку, що це його вибір. Він відмовився від мене, повіривши брехливим пліткам. Артем розпитує про дитину, я охоче розповідаю. Софійка підбігає до нас й каже, що хоче пити. Ми йдемо до кіоску та купуємо воду. Артем цікавиться:
— Хочеш морозива? — швидко спохватившись, переводить на мене погляд, — їй можна морозиво?
— Так.
Софійка обирає морозиво і їй кладуть рожеву кульку у ріжок. Артем ще купує морозиво мені та собі. Ми сідаємо на лавку. День швидко минає. Софійка, заряджена яскравими емоціями, пропускає денний сон. Бігає, стрибає й здається її не зупинити. Обідаємо у кафе, під вечір їдемо додому. Стомлена дитина засинає в авто. Ми приїжджаємо до будинку й мені шкода її будити. Навчена гірким досвідом, знаю — не варто цього робити. Почнуться істерики й капризи. Тихенько виходжу з авто, стаю біля дверей. Артем опиняється позаду та шепоче на вухо:
— Віднести її до будинку?
— А зможеш? — одразу пожвавлююся, — тільки постарайся не розбудити.