Розділ 19

Своїм одкровенням жбурляє мене у киплячу лаву. Я розумію, що нічого не повернути, й від цього душа розривається на шматки. Ми могли бути щасливі разом, а тепер все втрачено. Варто змиритися, що цей чоловік ніколи не стане моїм. Я навіть не знаю, чи він до мене щось відчуває, адже ще кілька днів тому переконував у своїй байдужості. Я важко зітхаю та озвучую правду:

— У тебе немає вибору. Я заміжня, Софія вважає його своїм татом і нехай так буде й надалі. Не варто її травмувати.

— Я так не можу. Тепер я знаю, що десь поруч бігає моя дитина, а ти пропонуєш про все забути? — говорить з претензіями, наче це я від нього відмовилася.

— Ти прекрасно жив без неї чотири роки, й проживеш ще. Одружишся, інша жінка народить тобі дітей і у тебе буде чудова сім’я, — власні слова шматують серце.

Боляче навіть уявити, що він будує сім’ю з іншою. Проте мені варто змиритися. На жаль, це колись станеться і я нічого не вдію. Артем хапає мої руки. Не встигаю зреагувати й мої пальчики опиняються у солодкому полоні його долонь. Чоловік міцно стискає їх, наче боїться, що я втечу. Дивиться мені в очі й, здається, заглядає в саму душу:

— Мені не потрібні інші. Софія — прекрасна дитина. Вона дуже схожа на мене як зовнішньо, так і характером. Як я можу вдавати, що не знаю про її існування.

— А що ти хочеш? Розповісти правду, а далі? — чекаю відповіді, але чоловік мовчить. Не відпускає моїх рук та знаходиться надто близько. Я намагаюся мислити раціонально. — Ти травмуєш її. Вона любить Дмитра, він чудовий батько. Нікому від цієї правди краще не стане.

— Я теж можу стати чудовим батьком, тільки дай мені шанс. Прошу, дозволь побути зі своєю дитиною, — в його очах помічаю вологу. — Я знаю, сильно завинив перед вами. Через свою дурість втратив чотири роки життя. Я хочу хоч інколи проводити з нею час.

— Це неможливо, — переступаю через себе та намагаюся бути категоричною, — Дмитро не дозволить. Це нечесно стосовно нього.

— А стосовно мене чесно? — чоловік відпускає мої руки. Нахиляється, ледь торкається пальчиками моїх ніг та підіймає з килимка результати аналізу ДНК. — Я маю підставу звернутися до суду. Ти не повідомила мене про вагітність.

— Я намагалася, ти не хотів слухати.

Судова тяганина мене не лякає. У Дмитра чудові адвокати. Звісно, скандали та зіпсована репутація йому не сподобаються. Артем бачить, що його залякування на мене не діють. Відставляє листок вбік:

— Таню, невже я багато прошу? За чотири роки кілька годин побути з дитиною.

Його жалісливий погляд пронизує серце. Зараз не уявляю свого життя без Софійки. Вона — моя радість, згадка, яка залишилася від коханого чоловіка. Відчуваю, що не маю права перешкоджати їхньому спілкуванню. А Софійка? Виросте й можливо якось дізнається правду. Не хочу чути її претензій, що я забороняла їй спілкуватися з рідним батьком. Проте і Дмитро таке не схвалить. Почуваюся загнаною у пастку й не знаю, як правильно вчинити. Зрештою приймаю складне рішення:

— Добре, але у мене умова.

— Яка? — здається Артем навіть не дихає.

— Софія не знатиме, що ти її батько. Вона ще надто маленька, щоб зрозуміти це все.

Він стискає губи та киває:

— Нехай. Зрештою, їй потрібно спочатку звикнути до мене.

— Так, не потрібно її лякати. Тепер відвезеш мене до готелю?

Чоловік мовчки заводить двигун й здає назад. Досі вагаюся чи правильно я зробила. Найгірше те, що я не збираюся розповідати це Дмитру. Знаючи його вибуховий характер, то він бурхливо відреагує та заборонить бачитися Артему не тільки із Софією, а ще й зі мною. Проблему буде вирішено. Його звільнять і цей до нестями бажаний чоловік не турбуватиме мене своєю присутністю. Проте я вже цього не хочу. Артем розбудив приглушені почуття і вони рвуться на волю. Виїжджаємо на трасу. Армадовський цікавиться:

— Коли я зможу погуляти із Софією?

— Ти ж розумієш, що самі гуляти ви не можете? Софія до тебе ще не звикла, тож тобі доведеться терпіти й мою присутність.

— Звісно. Я навіть радий цьому, я не дуже вмію спілкуватися з дітьми.

Я обдумую можливість вписати прогулянку Артема між сніданком і денним сном дитини. Гадаю дві годинки їм вистачить. Швидко приймаю рішення:

— Завтра субота. Можеш заїхати по нас пів на одинадцяту. Поїдемо до парку, — озвучую своє рішення, а сама гадаю, як зробити так, щоб Дмитро не пішов з нами. Хоча, можливо у нього знайдуться важливі справи.

Від сьогодні оновлення буде виходити щодня крім суботи. Дякую за ваші вподобайки!