Розділ 9

Своїм одкровенням жбурляє мене у киплячу лаву. Я розумію, що нічого не повернути, й від цього душа розривається на шматки. Ми могли бути щасливі разом, а тепер все втрачено. Варто змиритися, що цей чоловік ніколи не стане моїм. Я навіть не знаю, чи він до мене щось відчуває, адже ще кілька днів тому переконував у своїй байдужості. Я важко зітхаю та озвучую правду:

— У тебе немає вибору. Я заміжня, Софія вважає його своїм татом і нехай так буде й надалі. Не варто її травмувати.

— Я так не можу. Тепер я знаю, що десь поруч бігає моя дитина, а ти пропонуєш про все забути? — говорить з претензіями, наче це я від нього відмовилася.

— Ти прекрасно жив без неї чотири роки, й проживеш ще. Одружишся, інша жінка народить тобі дітей і у тебе буде чудова сім’я, — власні слова шматують серце.

Боляче навіть уявити, що він будує сім’ю з іншою. Проте мені варто змиритися. На жаль, це колись станеться і я нічого не вдію. Артем хапає мої руки. Не встигаю зреагувати й мої пальчики опиняються у солодкому полоні його долонь. Чоловік міцно стискає їх, наче боїться, що я втечу. Дивиться мені в очі й, здається, заглядає в саму душу:

— Мені не потрібні інші. Софія — прекрасна дитина. Вона дуже схожа на мене як зовнішньо, так і характером. Як я можу вдавати, що не знаю про її існування.

— А що ти хочеш? Розповісти правду, а далі? — чекаю відповіді, але чоловік мовчить. Не відпускає моїх рук та знаходиться надто близько. Я намагаюся мислити раціонально. — Ти травмуєш її. Вона любить Дмитра, він чудовий батько. Нікому від цієї правди краще не стане.

— Я теж можу стати чудовим батьком, тільки дай мені шанс. Прошу, дозволь побути зі своєю дитиною, — в його очах помічаю вологу. — Я знаю, сильно завинив перед вами. Через свою дурість втратив чотири роки життя. Я хочу хоч інколи проводити з нею час.

— Це неможливо, — переступаю через себе та намагаюся бути категоричною, — Дмитро не дозволить. Це нечесно стосовно нього.

— А стосовно мене чесно? — чоловік відпускає мої руки. Нахиляється, ледь торкається пальчиками моїх ніг та підіймає з килимка результати аналізу ДНК. — Я маю підставу звернутися до суду. Ти не повідомила мене про вагітність.

— Я намагалася, ти не хотів слухати.

Судова тяганина мене не лякає. У Дмитра чудові адвокати. Звісно, скандали та зіпсована репутація йому не сподобаються. Артем бачить, що його залякування на мене не діють. Відставляє листок вбік:

— Таню, невже я багато прошу? За чотири роки кілька годин побути з дитиною.

Його жалісливий погляд пронизує серце. Зараз не уявляю свого життя без Софійки. Вона — моя радість, згадка, яка залишилася від коханого чоловіка. Відчуваю, що не маю права перешкоджати їхньому спілкуванню. А Софійка? Виросте й можливо якось дізнається правду. Не хочу чути її претензій, що я забороняла їй спілкуватися з рідним батьком. Проте і Дмитро таке не схвалить. Почуваюся загнаною у пастку й не знаю, як правильно вчинити. Зрештою приймаю складне рішення:

— Добре, але у мене умова.

— Яка? — здається Артем навіть не дихає.

— Софія не знатиме, що ти її батько. Вона ще надто маленька, щоб зрозуміти це все.

Він стискає губи та киває:

— Нехай. Зрештою, їй потрібно спочатку звикнути до мене.

— Так, не потрібно її лякати. Тепер відвезеш мене до готелю?

Чоловік мовчки заводить двигун й здає назад. Досі вагаюся чи правильно я зробила. Найгірше те, що я не збираюся розповідати це Дмитру. Знаючи його вибуховий характер, то він бурхливо відреагує та заборонить бачитися Артему не тільки із Софією, а ще й зі мною. Проблему буде вирішено. Його звільнять і цей до нестями бажаний чоловік не турбуватиме мене своєю присутністю. Проте я вже цього не хочу. Артем розбудив приглушені почуття і вони рвуться на волю. Виїжджаємо на трасу. Армадовський цікавиться:

— Коли я зможу погуляти із Софією?

— Ти ж розумієш, що самі гуляти ви не можете? Софія до тебе ще не звикла, тож тобі доведеться терпіти й мою присутність.

— Звісно. Я навіть радий цьому, я не дуже вмію спілкуватися з дітьми.

Я обдумую можливість вписати прогулянку Артема між сніданком і денним сном дитини. Гадаю дві годинки їм вистачить. Швидко приймаю рішення:

— Завтра субота. Можеш заїхати по нас пів на одинадцяту. Поїдемо до парку, — озвучую своє рішення, а сама гадаю, як зробити так, щоб Дмитро не пішов з нами. Хоча, можливо у нього знайдуться важливі справи.

Артем киває:

— Добре. Що їй купити?

— Навіть не знаю, у неї все є.

— Але я хочу, щоб у Софійки з’явилося щось від мене, — Артем помітно хвилюється. Я розумію його почуття й намагаюся щось вигадати:

— Купи їй м'яку іграшку свинку Пеппу. Вона нещодавно почала дивитися цей мультик.

— Дякую, — його очі загоряються радісним блиском.

Я хвилююся за цю зустріч. Не знаю, як відреагує Софійка. Хоч вона трохи звикла до Артема, проте вони ще не проводили час поза межами авто. Чоловік підвозить мене до готелю. Відчиняє двері. Я стаю на ноги, проте Артем не відходить. Навпаки, кладе руку на авто, перегороджуючи мені шлях:

— Пробач мені, — нахиляється до мене та шепоче у вуста, — якби я тільки знав, то все було б по-іншому.