Розділ 8

Таня

Дмитро заходить на кухню. Я беру банку з рук Артема та поспішно відхиляюся:

- Доброго! Сідай за стіл, якраз приготувала сніданок. Дякую, Артеме, що дістав варення.

- Будь ласка, - чоловік сідає за стіл та бере виделку до рук. Дмитро супить брови:

- Ти так рано приїхав?

- Я не їхав. Вчора було надто пізно й Таня люб’язно виділила мені гостьову спальню.

Уважно стежу за реакцією Дмитра. Сподіваюся він приревнує настільки, що звільнить Артема. Я більше так не можу. Його присутність розпалює почуття, й я боюся знову закохатися у цього негідника. Підсуваю тарілку до Вериновського. Він кривиться:

- Мене нудить, а тут ти зі своєю їжею.

- Налити мінералочки? – турботливо питаю.

- Давай!

Я наповнюю склянку водою. Кладу перед чоловіком:

- Ви снідайте, а я йду будити дитину. За кілька хвилин ми до вас приєднаємося.

Тікаю з кухні, де напруга витає в повітрі. Одягаю синій комбінезон з шортами та доповнюю образ біжутерією. Нічого не можу з собою вдіяти, люблю прикраси. Розчісуюся та складаю охайну гульку. Заходжу до дитячої. Буджу малечу й швидко одягаю. Ми спускаємося до кухні. Жвава розмова свідчить – чоловіки порозумілися між собою.

- Ось і ми, - саджаю дитину за стіл.

Одразу ловлю уважний погляд Артема. Він дивиться з ніжністю, а Софійка сонно протирає очі. Невже підозрює? Навіть якщо й так, то це нічого не змінює. Ми снідаємо та їдемо в садочок, а потім в готель.

Минає кілька днів. Сьогодні Артем особливо злий. Я сідаю в авто, і він ляскає дверима. Пристібаю пасок й перевіряю чи надійно закріплене дитяче крісло. Ми їдемо в садочок. Чоловік мовчить, але його очі горять гнівом.

- У тебе все добре? – не витримую та порушую тишу.

- Так, а що?

- Ти якийсь розлючений.

Він ніяк не коментує. Їдемо у тиші. Я більше не намагаюся дізнатися, що трапилося. Не хочу зустрітися знову з його гнівом. Залишаю Софію у садочку та сідаю на переднє сидіння. Авто рушає вперед, а я розумію, що ми їдемо не до готелю. Одразу напружуюся:

- Артеме, ми їдемо не туди.

- Я змінив маршрут, - чоловік навіть не дивиться на мене.

- Чому?

- Хочу тобі щось показати. Потерпи трохи і про все дізнаєшся.

Я прикушую губу й змушую себе мовчати. Така поведінка насторожує, але не думаю, що Артем мені нашкодить. Ми виїжджаємо на околицю міста. Навколо дерева, що оточують трасу. Чоловік з’їжджає з дороги на ґрунтовий шлях. Рухаємося лісом і мені здається, він шукає місце для вбивства. Зрештою зупиняється. Ліс. Ми самі. Уява бурхливо малює найстрашніші картинки, а я переконую себе – Артем не той, кого слід боятися. Він нахиляється та дістає з бардачка конверт. Простягає мені:

— Поглянь.

Беру листок до рук та розгортаю. Жадібно читаю. Усвідомлюю сенс прочитаного, й перед очима все тьмяніє. Кидається в очі цифра 99,9 % і я розумію, що це кінець. Не підозрюю, як Артему вдалося провернути це за моєю спиною. У горлі пересохло і тепер там мов у пустелі. Невідомо навіщо, цікавлюся:

— Це що?

— Тест ДНК на моє батьківство Софії. Тепер ти не відбрешешся, я знаю, що вона моя донька, — Артем стискає руку в кулак та вдаряє об бік крісла. Здригаюся з переляку. Він підвищує голос. — Чому ти брехала мені? Чи може й сама не знаєш, хто батько дитини?

Серце вистрибує з грудей. Настала мить правди, якої я боялася. Темні каштани вимогливо дивляться на мене та чекають відповіді. Розумію — я спіймалася. Брехати немає сенсу, він не повірить. Мені нічого не залишається, як зізнатися. Стискаю плечима:

– Це нічого б не змінило. Софія вважає батьком Дмитра.

Артем стискає губи. Видно, що це йому не подобається. Супить брови та говорить на підвищених тонах:

– Не змінило? Він знає, що не є її батьком?

– Так. Ми одружилися, коли я була на восьмому місяці вагітності. Домовилися ніколи не говорити про її біологічного батька й Дмитро не здогадується, що це ти.

— Чому ти мені одразу не сказала? — говорить з докором.

Ця ситуація мене злить. Він сам відмовився від мене і тепер не має права висувати претензії. У крові вирує злість і я ледь стримую гнів. Листок з результатами ДНК падає на килимок, проте я на це не зважаю. Все одно ми обоє знаємо, що там написано. Біль минулих років повертається і шматує серце. Важко видихаю:

— Я намагалася, проте ти заблокував мене в усіх месенджерах. Коли я телефонувала з невідомих номерів, ти не відповідав, тож тепер не можеш отак з’являтися і щось від мене вимагати.

— Я хотів тебе забути, — стискає руки в кулаки, — викинути з голови й ніколи не згадувати, проте не вийшло.

— Ти негідник, Армадовський, — відвертаю голову до вікна. Не бажаю дивитися на нього. — Коли пара розстається, то про це хоча б повідомляють дівчині, а не зникають, як боягуз, нічого не сказавши.

— Не хотів з тобою говорити, бачити, чути й дивитися у твоє брехливе обличчя. Я  дізнався, що ти зраджувала мені з Вериновським, — б’є у серце гучною заявою. Я зіщулюю очі та знову повертаю голову до нього:

— Про що ти говориш? Коли ми зустрічалися, я взагалі не знала Дмитра.

— Не бреши! Батько розповів мені, що його знайомий, Дмитро Вериновський, у сауні хвалився новою коханкою та показував її фото. Батько одразу впізнав тебе. Я не повірив. Гадав, він помилився, проте тато наказав стежити за тобою. У перший же вечір тебе побачили у ресторані з Вериновським. Мені показали фото, на яких ви обіймаєтеся. Чому ти зрадила мені? Бо він багатий? У мене теж є гроші.