Розділ 15

Від злості стискаю губи. Не варто було мені приїжджати. Таня пручається:

— Припини. Потерпи додому, там десерт смачніший.

— Танька! От за це я тебе люблю. Вмієш нагуляти апетит.

Я тисну на педаль й збільшую швидкість. Спостерігати за тим, як дівчину, яка тобі не байдужа облапує інший — ще та каторга. Намагаюся не зважати на них, але очі самі тягнуться до забороненої зони. Не розумію, як Таня могла проміняти мене на гроші цього благовірного. Під’їжджаємо до будинку. Подвір’я добре освітлюється, а у маєтку в одному вікні світиться світло.  Не встигаю пригальмувати, як Таня вискакує на вулицю. Дмитро починає співати пісню й жахливо фальшивить. Не потрапляє в жодну ноту. Виходжу з авто та відчиняю йому двері. Чоловік не поспішає вставати:

— О, ми вже приїхали? Якось швидко, я б ще покатався. Давай ще одне коло. Танька — сідай, — Дмитро махає рукою. Дівчина стає біля мене та складає долоні на лікті:

— Ніхто нікуди не їде. Виходь.

— Цьом!

— Що? — Таня обурюється а чоловік тягне до неї свій слинявий рот:

— Цьом, бо не вийду.

— Ну, і ночуй тут! У мене немає часу грати в ці ігри, — дівчина розвертається та, цокаючи високими підборами, йде до будинку. Дмитро тягнеться до керма та натискає на сигнал. Авто озивається пискливим звуком. Чоловік кричить:

— Таню! Повернися.

Дівчина підбігає до авто та розмахує руками:

— Тихіше! Софійка спить, розбудиш її.

— Захоче спати — буде спати. Цьом!

Тетяна важко видихає. Схиляється перед чоловіком та цілує у щічку:

— Виходь!

— А у губки? — чоловік не здається. 

Я гніваюся на нього і на його недолугі приставання, на Таню, яка виконує його бажання, та на себе. Не розумію в яку мить я скотився на дно і тепер спостерігаю за сімейним життям своєї колишньої. Вона підхоплює чоловіка за плече та тягне на себе:

— У губки буде дома. Ходімо.

— О, так би й одразу сказала, — у скляних очах чоловіка загорається вогник. Він піднімається та тримається за авто. Ледь стоїть на ногах, похитується. Я притримую його за вільне плече. Дмитро, наче тільки зараз помічає мене. — Знаєш, Артуре, добре мати молоду та красиву жінку.

Я волочу його до будинку, а Таня відчиняє двері. Мовчу та навіть не виправляю, що я не Артур. Чоловік продовжує своє п’яне белькотіння:

— Таня гарна дружина. Вродлива і на диво розумна. Захотіла займатися бізнесом. Я купив їй готель. Гадав, він одразу збанкрутує, але ні, — Дмитро перечіпляється за поріг та ледь не падає. Встигаю його підтримати. — Готель приносить прибутки. 

Заходимо до вітальні. Таня вказує рукою на диван. Опускаю туди чоловіка. Він притуляється до спинки та широко розводить ноги:

— Знаєш, що? Вип’ємо! За те, що привіз. Таню, давай текілу.

— Текілу? — дівчина перепитує, ніби не почула. — Ти ж пив коньяк.

— Твоя правда. Неси ром, — Дмитро розвертається до мене, — той ром я купив на Кубі. Справжній. Ми там відпочивали з Танею. Час спробувати, що то за бурда.

Таня несе пляшку та бокали. Я відкорковую й наповнюю склянки. Недовірливо щулю очі:

— Дві? Ти не будеш?

— Ні, для мене ром занадто міцний, — дівчина дістає цукерки та кладе їх на стіл.

Я сідаю на крісло. Цокаюся з Дмитром та осушую келих. Після побаченого, мені необхідно чимось загасити свою злість. Терпкий напій тече горлом, проте він здається слабшим за гіркоту мого гніву. Ми не зупиняємося на одній чарці та майже одразу спустошуємо й другу. Таня підсуває мені цукерки:

— Пригощайся. Піду зроблю бутерброди.

— Не варто, — зупиняю її рукою, — посидь тут.

Не хочу залишатися наодинці з Вериновським. До вітальні заходить жінка та вітається. Таня одразу звертається до неї:

— Як Софійка?

— Все добре. Поїла і спить.

— Вибачте, що ми так затрималися. Я викличу вам таксі. 

Жінка киває. Поки я жую цукерку, Таня викликає таксі. Мені б теж не завадило піти, але щось стримує мене. У Дмитра добре заплітається язик, проте він вперто проводить розмови. Таня випроваджує няню та повертається до нас. Дмитро схиляє голову на бік та засинає. Я киваю на нього:

— До спальні він навряд чи дійде.

— Нехай спить тут. 

— Можливо варто його хоча б роззути?

Таня дивиться на взуття чоловіка та кривиться:

— Не хочу його розбудити. Ходімо, — вказує рукою на двері. Ми виходимо в коридор. Вона вимикає у вітальні світло та зачиняє двері. Винувато опускає голову:

— Пробач, мені страшенно незручно. Ти не мав те все бачити. Просто Дмитро якщо вип’є, то має бурхливу фантазію.

— Не страшно, — топчуся біля виходу й не хочу йти. Намагаюся вигадати причину хоча б ще трохи залишитися з Танею. Вона дивиться на годинник: