Розділ 14

Мене охоплює ступор. Не розумію навіщо Артему зайвий клопіт. Насправді я хочу, щоб він приїхав і забрав мене. Тільки мене. Відвіз у затишне місце, де нам ніхто не заважатиме. Мене досі тягне до цього чоловіка і почуття до нього не вмерли, як я переконувала себе кілька років поспіль. Поки здатна мислити адекватно, поспішно відмовляюся:

— Ні, я буду за кермом. Майже не п’ю.

— Наскільки майже?

— Два бокали вина, — чесно зізнаюся, хоч другий бокал ще недопитий.

— Для тебе це багато. Я приїду і вас відвезу.

Ні! Ні, ні! Не хочу бачити Артема. Точніше хочу, але боюся своїх бажань. Тим більше боюся реакції Дмитра. Він може приревнувати. Бажаю одразу заперечити, але стримуюся. Можливо, якщо Дмитро приревнує, то сам звільнить Артема і він не краятиме моє серце. Складно бачити його щодня й знати, що Армадовський вже не мій і ніколи не буде моїм. Не розумію в яку мить погоджуюся:

— Добре. Якщо тобі не важко.

— Візьму таксі й буду через пів години.

— Я поверну тобі всі витрати, — чую, як він злісно дихає у телефон. Я опускаю погляд на землю, — Артеме… — слова затягує до горла, але все ж вичавлюю з себе, — дякую!

Артем

Завершую дзвінок і не розумію, що на мене найшло. Якого біса я взагалі їй телефонував? Нехай розважається зі своїм благовірним. Кілька разів стримувався, щоб не телефонувати, але зрештою, не витримав. Думка про те, що вона зараз з іншим, боляче обпікає груди. Я й справді навмисно прищемив її сукню. Гадав, так вона хоч трохи втратить привабливість, а дівчина хитро викрутилася і навіть гірше. Тепер видно її стрункі ніжки, до яких хочеться доторкнутися.

Таня розпалює у мені почуття, які я велів би не мати. Вона — заміжня жінка, моя колишня, яка нещадно плюнула у душу. Проте я не шкодую, що прикинувся її водієм. Зате тепер я знаю про Софію і обов’язково з’ясую чия вона донька. Якщо виявиться, що моя, то я роздеру Таню живцем. Не сказала, приховала й обманула. Майже впевнений, що саме так і є. Зараз одягаюся та сідаю у своє авто. Їду до ресторану. Через цю аферу я мало часу проводжу на роботі. Добре, що мій заступник відмінно все виконує. От дізнаюся правду про Софію і припиню цей маскарад. Моє життя не повинно крутитися навколо Тані. Під’їжджаю до ресторану та телефоную дівчині. Після довгих гудків, нарешті відповідає:

— Алло!

— Я приїхав. Стою біля ресторану.

— Добре, вийдемо за кілька хвилин, — завершує розмову.

Мене відвідує думка зайти всередину, а не топтатися під дверима, як бомж. Боюся, це буде надто зухвало. У них — романтична вечеря. Він обіймає її, цілує, пестить… а я, як дурень приперся сюди. Несподівано для себе усвідомлюю — я ревную. Так, ревную! Ревную настільки, що хочеться зайти до ресторану та повисмикувати йому руки за те, що  торкається її. Краще б я не їхав.

Зосереджую погляд на вікні й бачу Таню. Сидить біля Вериновського та розмовляє з офіціантом. Помічаю навпроти них за одним столиком пару. Полегшено видихаю. У них не романтична вечеря, а якась зустріч з друзями. Ну, Танька! Навіть не зізналася. А я гадав вона витратила пів дня, щоб причепуритися для Дмитра.

Вони підводяться та йдуть до виходу. Трішки відходжу, нехай не думають, що я підглядав. Чую дзвінкий сміх. Вони зупиняються біля входу до ресторану.

— О, а от і наше таксі чекає, — друг Вериновського тисне йому руку, — радий був провести час.

— Навзаєм!

Вони прощаються та сідають в авто. Таксі їде. Таня оглядається й бачить мене. Посміхається та махає мені рукою. Підходжу до них. Невдоволення Дмитра лунає вулицею:

— Навіщо ти його викликала? Я б сам нас відвіз.

— Ти п’яний, — Таня огризається.

— Не настільки, щоб я не міг водити авто.

Вериновський ледь тримається на ногах. Я намагаюся його заспокоїти:

— Якщо я тут, то відвезу вас. Де авто?

— Там, — Таня вказує на чорний позашляховик. 

Дмитро щось белькоче, проте його слова складно розібрати. Таня розміщується з чоловіком на задньому сидінні. Дає мені ключі і я займаю місце водія. Заводжу двигун. Автомобіль рухається вперед. Мимоволі дивлюся в дзеркало. Не соромлячись мене, Дмитро кладе руку Тані на ноги. Нахиляється до неї та щось каже. Вустами торкається шиї та язиком слинить її. Ледь стримуюся, щоб не втрутитися. Танька теж добра, сидить собі і навіть не рухається, і не заперечує. Повторюю собі — вони подружжя, а я взагалі через кілька днів звільнюся та повернуся до свого життя. Дівчина злегка відхиляється:

— Дмитре, прошу, не тут. Ми не самі.

— Я йому плачу за те, щоб він дивився на дорогу, а не на те, чим я займаюся з дружиною, — його пальці полізли до її грудей, а на моїй шкірі розпалюється вогнище.