Розділ 7

— Ти навмисне впав на мене, так? — видихаю прямо у звабливі губи.

Боюся його дотиків і поцілунків. Артем розбурхує давно забуті почуття. Для нього — це лише гра, а я страждатиму від нерозділеного кохання чи чергового ножа у спину. Пригадую, за яких обставин ми розійшлися, й у грудях вирує злість. Він навіть не думає відхилятися. Кладе руки мені на талію, обіймаючи та сковуючи у своєму приємному полоні.

— Навіщо мені це потрібно?

— Не знаю, ти скажи.

— На тобі приємно лежати, — він злегка всміхається.

Таке зізнання розпалює вогонь на моїх щоках. Його долоня повільно повзе доверху, викладаючи вогняну стежину на животі, грудях, ключицях, шиї й зупиняється на щоці. Прибирає пасма волосся, цим рухом остаточно бентежить мене. Я вже не пам’ятаю, про що ми говорили. Важко дихаю та ледь стримую себе, щоб не поцілувати чоловіка. Всього лише рух. Один рух відділяє мене від його бажаних губ. Я наче стою на краю прірви, з якої ось-ось впаду.

— Інструменти! Я принесла інструмен-т-и, — Мар’яна затягує останнє слово, а я розумію, в якому пікантному положенні вона нас побачила. Сором. Ганьба! Я завжди була зразковою дружиною з ідеальною репутацією, а Артем, своєю появою, все псує. Вовтужуся та намагаюся вибратися з полону чоловіка. Він притискає мене сильніше. Наче тішиться з моєї реакції:

— Давайте, бо без них я не встояв на ногах.

Нарешті підіймається. Подає мені руку та допомагає стати на ноги. Моя сукня повністю мокра й обтягує тіло не гірше, ніж Артема його футболка. Хочеться прикритися руками, але ловлю на собі його голодний погляд. Здається, він завис. Нерухомо стоїть та не відводить очей від моїх округлих форм.

— Будеш закручувати кран чи так і стоятимеш, дивлячись на мою сукню?

Артем оживає, хапає чорну маленьку валізу з інструментами з рук Мар’яни:

— Я дивлюся не на сукню, а на тебе. За ці роки ти трохи виросла.

Явно натякає на збільшений розмір грудей та змушує соромитися. Після пологів, вони й справді трохи збільшилися. Пропускаю його зауваження повз вуха та суплю брови:

— То ти перекриєш воду, чи почекаєш, поки затопить весь готель?

Виходжу з ванної та стаю на сухий килим спальні. Чоловік кладе валізу на підлогу кімнати та бере звідти якийсь інструмент. Намагаюся не дивитися на Артема, поправляю волосся. Він нахиляється до раковини, й за кілька секунд вода нарешті перестає бризкати з крана. Я прямую до шафи, дістаю звідти рушники для гостей. Швидко витираюся й майже обмотуюся рушником. Бачте, не подобаються Артему мої форми.

Чоловік з виглядом героя виходить з ванної. Краплі стікають по смаглявій шкірі, прокладаючи донизу вологу доріжку. Я важко ковтаю. Ох, не про те я зараз думаю, зовсім не про те, про що мала б думати зразкова дружина. Клятий Артем! Він стає біля дверей та діловито кладе долоні на лікті:

— Ну, як? Я врятував твій готель від затоплення?

— Якби поквапився, то були б значно менші збитки, — вставляю голку докору. Мар’яна забирає інструмент у нього з рук та широко всміхається:

— Ви нам дуже допомогли, дякую!

Мене обпікає окропом. Вона дивиться на чоловіка наче хижачка. Схоже не тільки мені не дають спокою його м’язи. Я бажаю спровадити адміністраторку та буркаю на неї:

— Віднеси інструменти й дізнайся, коли приїде сантехнік. Нам потрібен справжній майстер.

Дівчина йде, а я залишаюся наодинці з цим спокусником. Він пропалює поглядом. Розумію, не варто було відпускати Мар’яну. Артем розбурхує давні почуття, які я наполегливо знищувала у своєму серці. Несподівано для себе, розпоряджаюся:

— Тобі варто переодягнутися. Їдь додому. Повернешся за мною ввечері. Десь о сімнадцятій годині. Потрібно ще Софійку з садочка забрати.

— А тобі переодягнутися не треба?

— У мене є змінний одяг, — впевнено брешу. Для мене головне, якнайшвидше позбутися товариства Артема, поки він остаточно не задурманив мені розум.

Він киває та виходить з номера. Я полегшено зітхаю. Спускаюся на рецепцію. Роздаю розпорядження та йду переодягатися у форму адміністратора. Сподіваюся моя сукня висохне до вечора. Справ накопичилося багато. Я зиркаю на годинник й мені не терпиться побачити Артема. Е… тобто свій автомобіль. Мобільний озивається знайомою мелодією, а я сподіваюся побачити ім’я Артема. Телефонує Дмитро. Дурепа! Артем, мабуть, й номера мого не має. Втім, як і я його. Кілька хвилин говорю з чоловіком та повертаюся до справ.

Ближче до сімнадцятої телефонує невідомий номер. Я відповідаю на дзвінок й одразу впізнаю голос Артема:

— Я вже тут. Чекатиму на тебе.

Подарунок для вас, промокод на безкоштовне читання книги талановитої Лариси Боднарчук xOuG_4x6 "Сповідниця драконового серця".