Розділ 5

Мені не вистачає повітря. Здогадався! Артем про все здогадався. Страх липкою пеленою сковує груди. Серце гучно калатає, і я остерігаюся, щоб чоловік не почув його гупання. Не можу сказати правду. Боюся, що Артем вирішить забрати її у мене. Звісно, Дмитро цього не допустить, але вся ця тяганина негативно відобразиться на дитині. Я прекрасно жила… ну, добре, просто жила без Армадовського і його поява у моєму житті явно зайва. Хитаю головою:

— Ні, з чого ти взяв?

— Брешеш! — чоловік не бажає слухати мене, - дитина схожа на мене. Ні ти, ні Дмитро не можете похвалитися смуглявістю та чорним волоссям. А ще – у неї, як і в мене, карі очі.

— У більшості людей на планеті карі очі, це не показник, — виплескую перше, що спадає на думку.

Артем б’є кулаком по паркану, і я від страху заплющую очі.

— Не грайся зі мною! Я озвучив одне просте питання, відповідь на яке я й так знаю.

— Нічого ти знаєш, — гаркаю, наче левиця, яка прагне захистити своє, — може у моїй родині чи родині Дмитра був хтось схожий на Софію.

— Не сперечаюся, але чому вона схожа на мене?

Я прикушую губу. Здається несправедливим приховувати від нього доньку, але розумію, що від цієї правди нікому краще не буде. Коли я хотіла розповісти про вагітність, то десятки разів намагалася зв’язатися з ним. Проте Артем заблокував мене усюди, де тільки міг. Я вирішила не нав’язуватися, а зараз він не має права отак з'являтися та щось від мене вимагати. Стискаю плечима:

— Тобі не спадало на думку, що у мене були чорноволосі смагляві чоловіки? Ти не єдиний такий на світі.

Артем заливається сміхом, наче я сказала щось смішне.

— У тебе? Я надто добре тебе знаю. Ти не з тих, хто легковажно ставиться до інтиму. Мені дозволила себе поцілувати лише на третьому побаченні, не кажучи про більше. Я довго чекав, поки ти стала повністю моєю, тож не розповідай байки.

Гарячі спогади виникають перед очима та бентежать душу. Артем і справді надто добре мене знає. Навіть з Дмитром мій перший раз був через пів року після народження доньки. Я годувала його казочками про свою хворобливість після пологів, а він вдавав, що вірив. А потім прийшов п’яним до спальні й взяв мене. Грубо, жорстко, не питаючи дозволу. Потім просив вибачення, казав це все через кохання до мене і я сама спровокувала цю ситуацію. Я розуміла, що він і так довго чекав. З того часу я стала йому справжньою дружиною. Виправдовуюся перед Артемом:

— Коли я зустрічалася з тобою, то була ще зовсім юна.

— Не дратуй мене, — чоловік говорить з натиском у голосі та не приховує злості, — запитую востаннє: хто батько Софії?

Він дивиться мені в очі. Пропалює поглядом та вимагає правду. Від такої близькості кров закипає у венах. Страшно. Страшно йому брехати. А ще страшніше сказати правду. Я говорю впевнено:

— Дмитро. Не віриш, то я покажу тобі її свідоцтво про народження. Ця розмова безглузда. Відпусти мене. Нам час їхати до готелю. А краще, знаєш що? Звільнися.

— І чому я маю звільнятися? — Артем нахиляється до мене. Його вуста опиняються у кількох сантиметрах від моєї щоки. Я з трепетом застигаю. Поцілує чи ні? Чого б це йому мене цілувати? Подумки сварю себе за недоречні бажання. Він продовжує говорити з насмішкою. — Я добре виконую свої обов’язки, сьогодні навіть не спізнився.

— Ти ж знаєш, що справа не в цьому?

— А у чому? — його тихий голос проникає до серця та бентежить душу. — Бо ти приховуєш від мене мою дитину?

— Я ж сказала, вона не твоя, — говорю не так впевнено, як спочатку.

Його аромат дурманить розум. Мені варто лише трішки нахилитися вперед і я доторкнуся до нього. Хочеться під пальцями відчути тверді м’язи грудей, живота та спуститися нижче. Мимоволі згадую все, що приховує одяг чоловіка. У животі скручується вузол, і я розумію, що давно не відчувала подібного. Хоч Артем і нічого не робить, але йому вдається розпалити пристрасть всередині. Чоловік відхиляється — й втрачається чарівність миті.

— Добре, можеш не зізнаватися, але якщо тобі так неприємна моя присутність, то чому сама мене не звільниш?

Я задихаюся від обурення. Після того, як Артем мене врятував, Дмитро і чути не бажає про його звільнення. Я гордовито задираю голову:

— Може я хочу познущатися з тебе? Подивитися як надовго тебе вистачить.

— Знущання — це не у твоєму стилі. Хіба що, ти й досі не байдужа до мене.

— Не тіш себе ілюзіями. Просто мені не подобається твоя зарозумілість. Краще зізнайся, чому ти так вчепився у цю роботу?

— А чому ні? Робота не складна, платять не погано. Чому я маю відмовлятися? Мене ніскілечки не бентежить твоя присутність, ми давно розійшлися, всі почуття зникли.

Своїми словами Артем шматує серце. Зараз я взагалі сумніваюся, що у нього були ці почуття. Образа гіркою грудкою підкочується до горла. Ну, сам напросився. Зроблю все, щоб він звільнився. Я прямую до авто та зупиняюся:

— Добре, якщо хочеш, то працюй. В обов’язки водія входить відчиняти двері. Я не повинна робити це сама.

Артем підходить до авто та відчиняє мені дверцята: