Розділ 2

Не хочеться, щоб Артем думав, наче я досі палаю від почуттів до нього. Зрештою, нехай відвезе один раз. Побачить розкішний маєток і знає, що у мене все склалося добре. Я щаслива і без нього. Демонструю своє невдоволення і важко видихаю:

- Добре. Якщо ти вже тут, то вези мене додому.

Впевнено прямую до авто та зупиняюся біля задніх дверей. Не хочу їхати біля Артема. Чекаю поки він відчинить двері, але чоловік не збирається цього робити. Обходить автомобіль та всідається за кермо. Щоб не здаватися зарозумілою, сама відчиняю двері. У салоні спекотно. Артем зачиняє двері та вмикає кондиціонер:

- Куди їдемо?

- Додому. Туди, звідки ти забрав авто, - дивуюся його необізнаності.

- Я забрав його з салону, змінювали мастило, тому твоєї теперішньої адреси не знаю.

Називаю адресу та знімаю капелюха. Артем забиває у навігатор маршрут і нарешті від'їжджає. Ловлю у дзеркалі своє відображення. Божечки! Світле волосся розтріпане, наче й не я його довго вкладала в елегантну гульку. Розщіпаю шпильку. Волосся падає вільними пасмами на плечі. Так краще. Не міг мені зустрітися Артем, коли я у спокусливій сукні на високих підборах, а не спітніла та із потікшим макіяжем?

- То ти вийшла заміж? – голос чоловіка вривається у свідомість, викликаючи сироти на шкірі. Я гордовито задираю голову:

- Вийшла. І щаслива у шлюбі.

- Якби була щаслива, то не наголошувала б на цьому.

Від злості я стискаю губи. Мою брехню викрито. Можливо, зі сторони наша сім’я здається щасливою: заможний чоловік, чудова дитина, кіт і дві собаки, але насправді… Як було насправді я не хочу згадувати, тому швидко переводжу тему неприємної розмови:

- Ну, можеш потішити своє самолюбство та уявити, що я вночі омиваю подушку сльозами. Краще розкажи, як ти став водієм? Чому обміняв Англію на чуже авто?

- Вважай це вивертами долі. Зате ти досягла всього, чого хотіла. Чи не так?

Не так. Артем зовсім не знає, чого я хотіла насправді. У своїх мріях я малювала щасливу сім’ю з ним, а він відмовився від мене, завдавши болючого удару в спину. Я навіть не могла йому повідомити про вагітність, а потім у моєму житті з’явився Дмитро, за якого я вийшла заміж. Артем, наче навмисно, ятрить старі рани. Я натягнуто посміхаюся:

- Скажімо так, я досягла більше, ніж очікувала.

- Радий за тебе, - з його вуст це прозвучало нещиро. - Кожен робить те, що вміє. Добре, що твоя вправність у ліжку допомогла тобі в житті.

Я отримую невидимого ляпаса. Та як він сміє? Артем був моїм першим чоловіком, я кохала його до нестями, а тепер ця бездушна крижина сміє заявляти таке. Венами прокочується обурення. Я не стримую крику:

- Не смій таке казати! Ти не знаєш, нічого не знаєш.

Він і справді не знає, як я мало не опинилася на вулиці з дитиною під серцем. Вагітна, нещасна та покинута ним. Якби не Дмитро, то не уявляю, що я б робила. Несподівано з-за повороту виїжджає авто. Артем тисне на гальма й крихітні сантиметри рятують від удару. Я на мить заплющую очі, а тіло вкриває переляк. З автомобіля виходять четверо амбалів у чорних костюмах та медичними масками на обличчях. Один з них витягує пістолет та наставляє на мене.

Божечки! Мені в житті не було так страшно, як зараз. Я не можу помирати, як же моя доця? Намагаюся заспокоїтися та мислити тверезо. Вони мене не вб’ють, мабуть, щось хочуть від Дмитра. Адже так? Не зважаю на тремтячі коліна й озиваюся холодним тоном.

- Сподіваюся, у тебе під сидінням є зброя.

- А я звідки знаю, це твоє авто, - Артем оглядає салон, проте зброї не знаходить. Натомість блокує всі двері та хапається за кермо. Амбал з пістолетом дивиться прямо мені в очі:

- Виходь, кралечко. Є розмова.

Не вийду, я не можу вийти. Панікую і не знаю, що мені робити. Боюся він вистрілить і все, отримаю квиток на концерт Майкла Джексона. Мій голос тремтить:

- Артеме, що робити?

- Тримайся, - чоловік говорить впевнено та тисне на педаль.

 Автомобіль їде назад, оминає іншу машину та звертає у вулицю. Артем розвертає авто та збільшує швидкість. Попереду стоїть ряд автомобілів перед світлофором. Артем скеровує авто на тротуар, проїжджається ним й вискакує на перехрестя. Від страху я заплющую очі. Не знаю як, але ми протискаємося крізь авто та заїжджаємо у вузьку вуличку.

- Наче відірвалися, - чоловік задоволено дивиться у дзеркало заднього виду. Я не стримую крику:

- Вбити мене вирішив? Хто ж так їздить?

- А що, варто було дозволити тобі вийти до тих бандитів? Може, ти хотіла з ними мило побесідувати? Я можу повернутися.

Згадка про тих амбалів миттю протвережує. Я винувато опускаю голову:

- Не потрібно. Вибач, я злякалася.

- Хто ці люди? – Артем напружений і весь час слідкує за дзеркалами, наче очікує переслідування.

- Не знаю, - стискаю плечима, - сьогодні Дмитро повідомив, що мене возитиме водій та охоронець за сумісництвом, говорив про якусь небезпеку. Невже він тобі нічого не розповів?