Епілог

2 роки потому…

Життя – дуже непередбачувана штука. Ще зовсім нещодавно я жила своїми думками, вчинками та з думкою, що так правильно й інакше вже не буде. Я була впевнена в тому, що кожне моє рішення цілком зважене, а сказане слово віддзеркалює істину думку та наміри, в яких я переконана на всі сто відсотків. Про спільне майбутнє зі Стасом навіть не замислювалась, адже вважала, що наша історія це перегорнута сторінка, до якої не варто повертатись навіть подумки. Але ніхто не знав про те, що все може так швидко змінитись. 

Сьогодні я ненавиджу думку про нього, а завтра засинаю в його обіймах. Таких бажаних!

Дивовижно те, як все швидко може обернутись на триста шістдесят градусів. 

Здавалось, що ми інь та ян. Такі різні, але водночас рідні. Доповнюємо одне одного, і інколи це лякало. 

Час пливе надто швидко. Здається, що лише вчора я повернулась на Батьківщину, а вже минув рік після народження Злати, нашої ніжної та найкращої у світі дівчинки. 

Донечка стала для нас зі Стасом чимось на кшталт останньої ниточки, яка назавжди пов’язала нас разом. Наше найдорогоцінніше щастя, найкраща донечка та улюблена сестричка.

Емір теж надто швидко росте. Він такий допитливий і світлий хлопчик. Щоразу син змушує мене все згадувати, і дякувати за те, що він у мене є. Кожного разу, коли він своїми розумними оченятами зазирає у мої, я згадую той день, коли вперше взяла його на руки – і тілом розливається тепло. А ще в пам’яті одразу спливають спогади першої зустрічі сина зі Стасом – і знову у мене усмішка на обличчі. 

Я довго дивувалась, як вони так швидко прикипіли одне до одного. Виявляється, син теж відчував мою необхідність у Стасі. Емір хотів поруч такого батька, як Стас і тому й намагався допомогти мені. Я змогла знову стати по-справжньому щасливою поруч з ними. 

Так, не все у нас склалося одразу чудово. Було по-всякому: і погано, і добре, і сльози, і радість, але в результаті ми щасливі, а головне – любимо та цінуємо одне одного. Це ж найважливіше!

– Все гаразд? – тихо запитує Стас, а тоді ніжно цілує мене у плече і сідає навпроти. Ну а  я вкотре усміхаюсь. 

Чомусь завжди так, коли коханий торкається мого тіла. Усе відбувається ніби вперше, і мурашки табунами вкривають моє тіло, ноги тремтять. 

Ці дотики зводять з розуму, раз за разом доводять до точки неповернення. Ці відчуття важко описати, але це той стан, коли у мене наче виростають крила за спиною. Лише з ним так!

Малюки вже давно сплять, тому ми вирішили зробити до себе щось типу романтичної вечері. 

Щоправда, на готування вирішили не витрачати час. Зробили замовлення в ресторані, і сидимо, насолоджуючись одне одним. 

– Так, просто думаю, – відповідаю, даруючи коханому чоловіку усмішку. 

– Про що?

– Про нас. Про дітей. Про те, що було б, якби я не повернулась додому, – зізнаюсь у своїх думках, а Стас просто посміхається. 

– Якби ти не повернулась, то я точно поїхав би шукати тебе. Я б не зміг без тебе жити, – його слова, наче мед для моїх вух. 

Так, після всього що відбулось, ми просто повинні бути одне в одного. 

Спочатку було важко. Я все гадала, що буде, коли наші сім’ї зустрінуться. 

Особливо Таня та Іван. 

Їхня зустріч була чимось масштабним. Знайомство з Марійкою стало для Івана таким поштовхом до змін внутрішніх, що спочатку це навіть лякало. 

Він сказав, що якби знав про доньку з самого початку, то нізащо не покинув би її. І я вірю йому. 

Тані було важко знову впустити його у своє життя. І у життя доньки теж. Але вона ж теж мати, тому прекрасно розуміла, що дитині потрібні обидва з батьків. А коли ще й батько хоче бути в житті свого малюка, варто поступитись. Що вона й зробила. Хто знає, можливо колись у них вийде перегорнути сторінку ненависті, і почати щось нове, але таке прекрасне. Адже вона не забула і точно не відпустила. Я бачу це в її очах. Я відчуваю це, адже знаю свою маленьку, але таку дорослу сестру. 

Оля з Владом одружились. Щоправда, дітей поки не планують, адже цілком поринули в кар’єру. Влад зі Стасом в процесі відкриття ще одного ресторану, а Оля пішла працювати за спеціальністю – тепер вона психолог. Паралельно вона працює над своєю ідеєю про відкриття притулку для тварин, і я цілком її в цьому підтримую. Вона завжди хотіла творити щось прекрасне для інших, і я впевнена в тому, що в неї все вийде. 

Маркус повернувся в Копенгаген, аби продовжувати писати. Каже, що муза покидає його, як тільки він виїжджає за межі міста. Час від часу Маркус звісно приїжджає до нас, аби зустрітись з Еміром, щоправда, ми ніяк не зберемось поїхати в гості до нього. До речі, він хрещений батько Злати. Коли донька народилась ми навіть не розглядали іншу кандидатуру. Відразу було зрозуміло те, що Маркус найкраще підходить. 

Я лише зараз зрозуміла те, наскільки мені пощастило з людьми, котрі оточують мене. Коли я розповіла правду про Еміра татові, то не отримала нічого, окрім повного розуміння від нього. Він сказав, що йому байдуже на це. Емір його внук, і це ніщо не в силі змінити. 

Ці слова стали остаточним зціленням. Я позбулась тієї брехні, що так отруювала моє життя, і нарешті видихнути з полегшенням.