Глава 33

Як тільки побачив цього чоловіка поруч зі своїми найріднішими людьми щось перекинулось, здригнулось в серці. Хтось ніби дав під дих, настільки перехопило подих.

Мені здалось, що я готовий вбити його прямо зараз, не думаючи про наслідки. 

Мені захотілось притиснути до себе Лану і міцно-міцно обійняти Еміра. Вкласти у свої обійми усю любов і ніжність, яку відчуваю до них. Вперше в житті мені стало так гидко через те, шо я стільки часу був сліпим. Не помічав таких очевидних речей. Меланія, вона ж… Моє життя! Той промінчик сонця у найбільш дощову погоду. Торкнешся її милого личка – і світ навколо перестає існувати, бо є тільки я і вона. І нехай зачекає все!

Так, я нарубав дров, але разом ми зможемо все вирішити. Я не відступлю і не відмовлюсь від коханої жінки. Не зараз! Не тоді, коли доля дала другий шанс!

Я не відмовляюсь від сина! 

Як би там не було, навіть якщо він нам не рідний, серце відчуває все. 

Він – частинка мого серця. Я зрозумів це тоді, коли вперше взяв його на руки. Коли торкнувся і вдихнув аромат. 

Він щось неземне. Такого спокою я не відчував давно. Дивитись в його очі і побачити там цілковитий спокій, просто найкраще що може бути в житті. 

Меланія дала мені можливість прожити ті дні, і надалі я теж планую бути поруч. 

Вони моя справжня сім’я. 

Я хочу бачити як росте Емір. Його перші кроки, перші слова…

Мама…

І!

Тато…

Одна думка про це змушує мене жахливо хвилюватись і бажати побачити це. 

Так, ще є багато невирішених «але», проте це не так важливо тепер. Коли ми знову разом. Тримаємось за руки і шалено кохаємо. 

Розмова з цим Решатом не задалась з самого початку, але це не так важливо. Я тут аби захистити те найдорожче, що з’явилось в моєму житті. 

Я не дозволю якомусь нахабі зламати Меланію та життя Еміра. 

Якщо доведеться, то я піду на крайні міри, але знищити життя моїх рідних я не дозволю. Можливо в минулому я наробив помилок, але тепер на ті ж самі граблі я не стану. 

Я вмію вчитись, і моє навчання пройшло не дарма. Шишки набиті, витсновки зроблені, тому помилитись та оступитись не маю права. Тут як на обриві: один неправильний крок – і летиш донизу. І тоді вже неважливо, що було, є і що буде, бо тобі – кінець. Вороття назад уже немає…

Навіть думка про те, що могло б статись якби я запізнився хоча б на хвилину зводить мене з розуму.

– Я той, хто цілком в силі прикрити всю твою лавочку, якщо ти хоча б пальцем торкнешся Меланії чи Еміра. Надіюсь так тобі все зрозуміло? – різко промовляю, так, що цей чоловік аж робить крок назад. 

Так, тобі дійсно варто боятись мене. Я готовий гори звернути лише для того, аби знову бачити посмішку Лани. А щодо Еміра… Він став мені сином. Хай би що не було між нами з Меланією раніше, та тепер я не відступлю, і точно не залишу Еміра. 

Після цих слів Решат Леонович просто розвертається і йде геть. Хвилину я заспокоюю Меланію, але розумію – так просто цей чоловік піти не може. 

Точно не після того, як змусив плакати мою жінку. Налякав сина. 

Саме тому я обіцяю Меланії що зараз повернусь і прямую за чоловіком, який не зумів так швидко зникнути з поля мого зору. 

Злість вирує у кожній судині, кулаки міцно стискаю, а очі люттю наповнюються. Через того старого придурка страждає моя дівчинка. Ні, не дозволю! Тепер жодна волосинка не спаде з її голови, а з прекрасних очей не поллється ні одна сльозинка. Меланія і так настраждалась за ці роки. Невже цього не достатньо щоб нарешті стати щасливою?

Решат сидить біля одного з кафе, на літній терасі, і з кимось дуже нервово розмовляє телефоном, але побачивши мене, вирішує відразу ж завершити розмову. 

Я ж не дуже перебираю місця для важких та важливих розмов, тому й сідаю поруч із Решатом. 

– Знову ти? Хлопче, ти навіть не уявляєш з ким маєш справу. Самостійно риєш собі могилу, – спокійно каже, але руки тремтять. Його дратує ситуація в якій він перебуває. Дратує і… лякає!

– Ви повинні знаєте, що я не кидаю слів на вітер. Відразу попереджаю, – ціджу крізь зуби. Злість переповнила чашу терпіння, і тепер мої очі блищать вогнем. Цей чоловік – просто дно!

Я намагався триматись, але тепер, коли поруч немає Лани я готовий розірвати цього чоловіка. 

– Ти, щеня, будеш вказувати мені як жити? А чи не забагато на себе береш? – шипить, наче та змія. 

– Не забагато! Тому повторюю ще раз: згортайте свою контору, інакше це зроблю я. 

Здається мені, цей чоловік зовсім не розуміє, що я йому кажу, або ж корчить дурника. Ну а я поки не хочу відкривати всіх карт, потроху підводжу чоловіка до того, що йому скоро кінець. Можливо сам все зрозуміє, і мені не доведеться брати гріх на душу. 

– Знаєте, – продовжую свою філософську промову, – навіть найкращий гравець, який високо літає, колись впаде. От ще вчора ви були на вершині, а вже завтра будете на самому дні. Просто БАМ – і все! – жестикулюю руками, а в цього чоловіка аж пар іде. Страх – найгірший ворог.