Глава 32

Наступний ранок розпочинається як завжди звично та буденно. Спочатку я присвячую час для роботи, а після одягаю Еміра та прямую на двір. 

Він дуже любить гуляти на свіжому повітрі, а мені це допомагає зібратись думками та викинути непотріб із голови. 

Стас з самого ранку кудись поїхав, так нічого й не пояснивши. А я не хочу здатись надто наполегливою в тих речах, які, можливо, мене не стосуються. Та все ж, я попередила чоловіка про те, що йду в парк, на що отримала коротке повідомлення.

«Я приїду до вас незабаром. Кохаю тебе, і безмежно люблю Еміра!»

Таке коротке, і не дуже змістовне, але яке важливе повідомлення. Метелики оживають в животі, нагадуючи про те, що я і досі здатна кохати. 

Лише його…

У парку сьогодні так тихо. Дивно, але людей майже немає, чути лише тихий спів птахів. 

Ввечері повертається Маркус. Він написав сьогодні зранку. Я розповіла йому про Стаса, і він зрозумів та підтримав. Як і завжди. 

Запевнив, що темою розлучення займеться сам, аби лишній раз не напружувати мене. А я…

Так і не змогла розповісти йому про несподіваного гостя. Це важко. Особливо телефоном. Але обіцяю в першу чергу собі, що як тільки він приїде, то я відразу все розповім. Не має в мене бажання і далі жити в брехні, яка повністю заполонила моє життя.

Раптом Емір починає плакати, і саме це повертає в реальність. 

Беру на руки свій клубочок щастя, і починаю заспокоювати. 

Поки я намагаюсь заспокоїти сина, до мене підходить людина, яку я найменше хотіла б побачити поруч. 

– І знову несподівана зустріч, – хриплий голос лякає мене, але я і кроку ступити не маю сили. 

Щось наче прив’язало мене до землі, і ніяк не хоче відпустити. Цей чоловік лякає так, що холод вкриваю спину. 

Навіть якби я не знала хто він, то впевнена що все одно б злякалась. Є в ньому щось таке, що змушує хвилюватись і боятись.  

– Мені здається, що ця зустріч зовсім не випадкова, – випалюю на одному подиху, дивуючись своїй сміливості. Але заради сина я готова показувати зуби, навіть такій людині як цей Решат Леонович. 

– Смілива, – задумливо промовляє. – Мені це подобається, адже з такими людьми завжди виходить домовились. – промовляє та посміхається так, наче щойно виграв приз. 

– Нам немає про що говорити, а про домовляючись навіть й думати не смійте. Ви хворий, якщо вважаєте, що я ось так просто віддам чужим людям свого сина, – шиплю, міцніше притискаючи Еміра до себе. 

Син відчуває мене, саме й тому більше не плаче. 

– Він не твій син! Я даю тобі вибір, Меланіє. Або ти віддаєш дитину мирно, і, можливо, я дозволю вам бачитись, – промовляє цей чоловік, а я намагаюсь тримати себе в руках, аби він не побачив в очах страх, який просто роз’їдає моє серце. 

– Або що? – запитую тихо, але рішуче. Так, наче готова почути відповідь, хоча знаю про те, що вона мені не сподобається. 

– Або я заберу його в тебе силою, і про зустрічі можеш взагалі забути, – хрипить, роблячи до мене кроки. 

Я нервово ковтаю, а в очах все пливе. Якщо він зараз забере Еміра з моїх рук, то ніхто навіть не спробує завадити, адже зараз вже нікого немає поруч. 

– Відійди від них, – знайомий, рідний і такий коханий голос змушує мене взяти себе в руки та вдихнути повітря. Виявляється, ці декілька секунд я навіть не дихала. 

Стас підходить до мене, не зводячи погляду з Решата Леоновича, а я крокую назад.

Хочу сховатись кудись, аби ніхто не міг знайти. 

Хочу заховати те найдорожче, що маю зараз. 

І ніхто не завадить мені захистити сина. 

Згадую першу мить… День нашого знайомства з сином!

Стою і ніяк не можу відвести погляд від маленького клубочка, який мирно сопе в колисці. Він такий маленький, беззахисний. Мені хочеться захистити його від усього світу, аби він ніколи не страждав. 

– Привіт, – тихо промовляю, ковтаючи сльози, що душать мене. – Я стану тобі мамою, – шепочу. 

Дивлюсь на малюка, не відводячи погляду. 

– Я подарую тобі всю свою любов. Обіцяю, – кажу, торкаючись маленької долоньки. 

Раптом, малюк починає посміхатись і це найкраща відповідь для мене. Він чує все і розуміє. 

Колись я розповім йому правду, а до того часу даруватиму всю себе. 

Любитиму найщирішою любов’ю. 

Він стане моїм маленьким всесвітом, а я міцним щитом. 

– Хлопче, не лізь туди, куди не просять, – хрипить Решат Леонович, від чого тіло вкривають мурахи. – Ми самі розберемось. 

– Хочеш розібратись? Ну то в такому випадку вирішуй все зі мною, – Стас серйозно заявляє, на що Решат лише хмуриться. 

– Слухай, не пхай свій ніс в дорослі справи. Це хлопчисько – мій внук. І він піде зі мною, – майже кричить чоловік, – А ти йди туди, звідки прийшов.