Глава 30

Цей вечір ми проводимо утрьох. Спочатку я готую вечерю, а Стас розважає Еміра. Мені подобається спостерігати за цими хлопцями. Вони так чудово ладнають, що я щоразу усміхаюсь, коли бачу їх разом. 

Вечір минає куди краще, ніж весь день до того. Так, я була дуже налякана, але поруч зі Стасом відчуваю себе дійсно в безпеці. Він дивним чином діє на мене, і якщо раніше це все мене дратувало, то зараз я щаслива через те, що він знову поруч. 

Після вечері Стас виявляє ініціативу щодо того, аби вкласти сина і я, звісно ж, даю свою згоду. Хлопці прямують в дитячу, а я прибираю на кухні. 

Я сотню разів прокручую в голові те, як би могли скластись події, якби я не повернулась в Україну. Не було б цієї жахливої драми, в яку ми потрапили. 

Але…

Я б не зустріла знову Стаса. 

Саме в цю мить, коли мої думки повністю в полоні чоловіка, він заходить на кухню, тихо, саме так, як вміє лише він. Обережні обійми зі спини, і я просто втрачаю зв’язок із реальністю. Руки застигають в повітрі, а серце шалено стукотить. 

– Стасе, – намагаюсь щось сказати, але чоловік не налаштований на розмову. 

– Не треба. Тільки не зараз, – шепоче на вухо, викликаючи тремтіння в усьому тілі. – Я так сильно скучив за твоїм ароматом. За цими обіймами. 

Кожне його слово врізається у голову, залишаючи слід на серці. 

Адже я відчуваю все те ж саме, що і він. 

Якби сильно мені не хотілось розривати ці обійми, та бажання зазирнути у його вічі куди сильніше. 

Саме тому, обережно, вивільняюсь із таких бажаних обіймів і повертаюсь обличчям до Стаса. 

– Ти не покинеш мене знову? – запитую те, що хвилює мене найбільше. 

– Обіцяю тобі, що буду поруч, – серйозно промовляє, залишаючи поцілунок на скроні. Його руки досі обіймають мене за талію, і я хочу потонути в цих обіймах. 

– Як далі? – запитую, чекаючи на відповідь. 

Стас декілька секунд мовчить, і це насторожує. 

– Даси мені дані Еліни, і я проб’ю її батька. Надто самовпевнений він, по твоїй розповіді. Треба дізнатись чим дихає цей чоловік, аби я міг забезпечити вам цілковиту безпеку, – впевнена відповідь чоловіка трохи заспокоює мене. 

Я хочу вірити, що зовсім скоро цей жах скінчиться і я буду спокійно жити зі своїми хлопцями. 

Через декілька днів приїжджає Маркус, і нам потрібно буде розв'язати наші питання. Щодо шлюбу. 

Ми обоє знали те, що це не на вічно. Але я щиро надіюсь, що до приїзду Маркуса ми розв'яжемо питання із названим дідусем Еміра і все стане на свої місця.

Я б в ніякому разі не намагалася заборонити спілкуватися Еміру з бабусею та дідусем, якби вони дійсно хотіли цього спілкування, але я не можу дозволити шляхом шантажу забрати в мене мого сина.

Решат Леонович хоче забрати його і виховати так, як буде зручно йому, але не цього хотіла Еліна.

Я виконую її останню волю. Я виховаю достойного сина, яким вона могла б пишатися.

Наступні декілька днів минають дуже швидко. Стас переїжджає в мою квартиру, якщо це можна дійсно назвати переїздом. Зранку ми прокидаємося разом, він їде у справах і ввечері повертається. 

Я увесь цей час проводжу з Еміром, паралельно пишучи різні інтерв’ю та статті. 

Сьогодні зранку Стас зателефонував і сказав що має дуже важливу новину. Тому я з нетерпінням чекаю вечора аби почути те, що він хоче мені розповісти. Я щиро надіюсь, що почую хороші новини. 

До вечора час тягнеться надто довго. Я стараюсь зайняти себе чимось, аби не думати про майбутню розмову, але виходить не дуже. 

Як тільки Стас переступає поріг квартири я відразу завалюю його питаннями. Спочатку він ігнорує, але потім починає говорити. 

Ми сідаємо у вітальні, адже якби там не було, та говорити біля вхідних дверей ідея не з найкращих. 

– Лано, ти не повинна хвилюватись, я ж обіцяв тобі що все вирішу, – спокійно заявляє Стас, на що я лише закочую очі.

– Як ти гадаєш, хіба я можу не хвилюватись? – ставлю цілком очевидно питання чоловіку. 

– Отже, – починає говорити Стас, повністю ігноруючи моє питання, а я лише уважно вдивляюся в його очі. – Я пробив дідуся Еміра, якщо його звісно можна назвати дідусем. Його фірма доволі популярна на ринку, він займається нерухомістю. Конкретніше кажучи, він будує будинки, але варто уточнити те, що зазвичай його робота здійснюється через посередників і його компанія прямо не зазначається у документах як архітектурна. Тобто, будинки фактично будує він, але теоретично його не прописують ніде. 

– І що тут такого? – запитую, не розуміючи до чого він хилить. – Офшорні компанії це не щось нове, вони існують скрізь. 

– Так, але проблема в тому, що більшість його збудованих архітектурних «мистецтв» через певний час просто руйнуються. 

– В сенсі руйнуються? Хочеш сказати, що будинки просто валяться? – здивовано запитую.

– Так, саме так, Лано. І ніхто нічого не може йому зробити, тому що теоретично не він їх будує. По документах він чистий. Просто людина, яка займається спонсорством, а от його фейкова компанія будує будинки. І кожен раз коли хтось подає скаргу, йому нічого за це немає.