Глава 28

Весь день я не знаходила собі місця, постійно думала про те, як же повинна далі вчинити. Емір схоже відчував напругу, тому й теж капризував постійно. 

Я гадала, що після розмови з Танею мені стане легше, я зрозумію як поводитись і все стане на свої місця, але чомусь стало ще гірше. 

Вона спокійно відреагувала, наскільки це можливо в нашій ситуації. Сестра дала мені волю самій вибирати те, як я повинна жити, і обіцяла не втручатись більше. Я повірила їй!

Стас декілька разів телефонував, але говорити в мене не було жодного бажання. 

Прямо зараз я знаходжусь на роздоріжжі, і в яку сторону мені піти я й гадки не маю. Тут жодних знаків, які хоча б підказали мені те, де буде краще. 

Я не боюсь проблем чи помилок, але прагну аби Емір жив з щасливою мамою. Це ж можливо?

Останнім часом все пішло шкереберть, і налагодити життя так швидко чомусь не виходить. 

З Маркусом востаннє говорила позавчора, тому й вирішую виправити цю дурість і телефоную до чоловіка. 

– Я гадав що ти взагалі забула про мене, – як тільки чую веселий голос чоловіка в слухавці мені відразу стає легше. Він не злиться!

– Вибач, стільки всього було, що сил вистачало лише на Еміра та сон, – промовляю, обмірковуючи те, чи варто відразу все розповідати Маркусу. 

– Як він? 

– Сьогодні капризує, – зізнаюсь. – Але загалом все добре. Він надто швидко росте. 

– Я скучив за ним. І за твоїми постійними істериками, – Маркус відкрито глузує з мене, але я не ображаюсь. Наші з ним стосунки завжди були такими. Він мій найкращий друг, наче брат. 

– Маркусе, я хочу дещо тобі розповісти, але не знаю чи варто зараз. Можливо краще було б дочекатись твого приїзду, – озвучую свої думки, і відповідь чоловіка не змушує довго чекати. 

– Це пропозиція взяти квиток і приїхати прямо сьогодні? – я очікувала на те, що відповідь буде саме така. Це ж Маркус. 

Тому, аби більше не тягнути кота за хвіст, я починаю розповідати. Про Стаса. Про Таню. Про свої почуття. 

Маркус слухає надто уважно, інколи вставляючи свої репліки. Я жаліюсь, дратуюсь, зізнаюсь в тих почуттях, про які не можу сказати Стасові, бо не готова ще. 

Чоловік підтримує мене, і це найкращі ліки. Він завжди допомагав мені знайти вірний шлях з тієї чи іншої ситуації. 

– Ти не повинна чекати на схвалення твоїх бажань від інших людей, Лано. Це твоє життя, і ти повинна прожити його так, як бажаєш. Тільки ти! Не твоя сестра, мама, чи я, – кожне речення закарбовується в моєму серці, він вміє сказати все так влучно, що я дійсно починаю вірити йому. 

Ще близько десяти хвилин ми розмовляємо, а потім прощаємось. Хочу піти погуляти з Еміром і остаточно все вирішити. Я повинна зробити вибір, але який – поки ще не знаю. 

Аби одягнутись та погодувати та зібрати Еміра мені потрібно близько години часу. Як тільки ми опиняємось на вулиці син заспокоюється і з цікавістю спостерігає за всім, що навколо нього. 

Мене завжди дивувала його зацікавленість до різних речей. Мого хлопчика цікавить абсолютно все. Від пташок, що літають високо в небі, до дрібних речей, які люди тримають в руках. Емір до всього тягнеться, все хоче відчути на дотик, а з недавніх пір і на смак теж.

В маленькому кіоску біля парку я купую собі улюблену каву і прямую до лавочки. Погода сьогодні просто неймовірна. Так тихо, спокійно та сонячно. Поки я п’ю свій напій син засинає. 

Від дивного відчуття, що хтось спостерігає, я починаю очима шукати того, хто може бути цією людиною.

Погляд натикається на старого чоловіка, що очей не зводить від візочка, і мене це лякає. 

Він помічає мій зляканий погляд, але не поспішає піти кудись. Якраз навпаки – прямує до нас. 

Поки я збираю речі та встаю, аби повернутись додому, або хоча б туди, де будуть інші люди, чоловік вже поруч. 

– Добрий день, – промовляє не надто привітно, що викликає в мене тремтіння. Він дійсно лякає мене. 

– Вітаю, – тихо промовляю, намагаючись обійти чоловіка. 

– Кудись поспішаєте? – запитує так, наче ми знайомі. 

– Не думаю, що вас це стосується, – відповідаю, заглядаючи у вічі. 

– Мене звуть Решат Леонович, я батько Еліни, – від його слів серце боляче стискається, і я кидаю швидкий погляд на Еміра. – Впевнений, що це ім’я тобі надто добре знайоме. 

– Не може бути! Еліна казала мені, що немає батьків, – впевнено відповідаю, на що отримую посмішку від чоловіка. 

– Звісно вона так казала. Втекла від батьків через дурницю, і від дурниць і померла, – долоньки стискаються в кулаки, коли чую те, з якою зневагою він говорить про рідну доньку. – Але це все не так важливо тепер. 

– Чому ви тут? – не хочу починати з ним сварку. Мені це не потрібно. 

Найбільше хочеться – втекти кудись якомога далі, заховавши при цьому Еміра. Якщо Еліна не бажала повідомити батькам про внука, отже була причина. 

– Я хочу забрати свого внука, Меланіє, – твердо промовляє Решат Леонович, а моє серце падає додолу та розбивається. Відчуття наче сотні ножів пробивають мою душу, але воно однаково продовжує битися, адже є для кого це робити.