Глава 26

Я просто неначе на голках з самого ранку. Стас подзвонив ні світ ні зоря, та сказав, що має дуже важливо розмову до мене. Це доволі дивно враховуючи те, що цілий тиждень він зовсім не давав про себе знати. Я спочатку хотіла відмовитись, але потім подумала, що, можливо, таки варто дати йому шанс.

Варто вислухати та хоча б зрозуміти для себе, що змінилося. Навіть точніше — що стало точкою неповернення для нас обох.

Він так старанно будував наші відносини, що, коли знищив все в одну мить, мені було важко повірити у все це.

Я ж бачила в його очах іскри кохання. І я точно знала те, що воно там палає для мене, але пояснити його поведінку не могла.

І ось тепер, коли прямо переді мною є шанс все зрозуміти, я його не втрачу. 

Зрозумію все для себе в першу чергу, а в другу для свого сина, адже він головна частина мого життя. І якщо я хочу зробити його щасливим, то повинна і сама буде щасливою. А цей камінь, який я ношу з собою цілий рік, не дає мені повністю видихнути з полегшенням.

Оля погодилась посидіти ввечері з Еміром і я дуже-дуже цьому рада. Звісно спочатку я планувала завести його до батьків, але відразу відкинула цю ідею. Чому? Та, бо через цю поїздку пішло б дуже багато запитань, на якій я не дуже хочу поки відповідати. Чесно кажучи, мої батьки дуже категорично ставляться до Стаса, як і сестри. Звісно я їх не засуджую, адже сама була такою ж. А все через те, що після болю, який ми переживаємо, ти завжди боїшся знову стати на ті ж самі граблі. Так, я дуже-дуже боюся обпектися.

Стас заїжджає за мною рівно о шостій вечора. 

Спочатку просте спокійне привітання, без дотиків, тільки жахливі погляди.

Це все так дивно і лячно. Ми з ним наче чужі, але до болю в кістках рідні. Весь час Стас сконцентровано спостерігає за дорогою, а я, намагаючись втихомирити свої думки, які просто зводять з розуму, роблячи шалені кульбіти в голові, спостерігаю за виглядом за вікном. 

Все живе! Всі навкруги постійно кудись поспішають. Вони щось намагаються догнати, отримати від цього життя хоча б каплю вдячності. Я теж була такою!

Постійно гналась за чимось незрозумілим, плакала через дрібниці та раділа коли були якісь злети. 

А зараз я відчуваю, що змінилась. Я дійсно більше не проста дівчинка, я тепер жінка, яка має сина. І це все настільки прекрасно, що бракує слів.

Минає близько двадцяти хвилин, і ось ми уже під'їжджаємо до місця призначення. Серце починає болісно стискатись, коли я бачу знайомий будиночок.

Саме тут все починалося!

Тут ми стільки всього прожили!

І тут же все закінчилося!

Як символічно, чи не так? Цікаво що на цей раз мені відкриється. Наскільки боляче можна ще зробити?

Стас мовчки виходить з автомобіля, і прямує до моїх дверцят. Відчиняє їх, наче справжній джентльмен. 

– Навіщо ти це все робив? – запитую таким голосом, що й сама від себе лякаюсь.

– Хочу поговорити, – спокійно відповідає, простягаючи мені свою руку. 

Я мовчки киваю своїм думкам, які кажуть мені аби я вислухала і, якщо вийде, остаточно відпустила.

Як тільки торкаюсь ногами землі, то відразу забираю свою руку із цієї серцевої пастки.

Ми мовчки прямуємо до тієї гойдалки, де проводили всі ночі.

Тут нічого не змінилося. Абсолютно.

– Все як і раніше, – озвучую думки, розглядаючи все навколо себе.

– Хіба я міг щось змінити? – запитує, повертаючись до мене. Важко відвести очі від його зосередженого погляду. – Ти була тут зі мною, – продовжує добивати мене.

У відповідь я нічого не кажу, просто продовжую підходити до гойдалки. 

Декілька хвилин ми сидимо мовчки, але в якусь мить, дуже несподівано, Стас починає розмову. Те, що він каже, спочатку вводить мене в ступор, але потім... Розчаровує!

– Мій брат... Він зламав життя твоїй сестрі, твоїй сім'ї, тобі, Меланко, – він все говорить і говорить, а я сиджу й не можу і слова промовити. – Сумніваюсь, що він знає про те, що в нього є донька. Напевне, думає про те, що вона зробила аборт чи ще щось. Іван хороший чоловік, але вплив батьків його псує. Він не знає чого дійсно хоче від життя, і це його вбиває.

Я нічого не кажу, лише мовчу. Впевнена, що ця тиша вбиває його, але сказати щось я просто не можу. Що він хоче почути? Хоча... Не так! Що я можу йому сказати?

– Не мовчи, будь ласка, – благає він, а я лише посміхаюсь. Ця посмішка сповнена болю та смутку. – Ти мусиш щось сказати, аби я нарешті заспокоїв свій внутрішній голос. Це була помилка, знаю. Але коли я думав про те, що зробив мій брат, моя сім'я... – договорити йому не даю. Досить слухати цю маячню!

– Добре, а до чого тут ми? Це були проблеми між твоїм братом і моєю сестрою, а в чому винні ми? – голос тремтить, так боляче і гидко водночас. Він зламав все, розбив моє серце, розтоптав почуття, принизив, а зараз стоїть тут, і хоче, щоб я знову пригнула в його обійми. 

Через рік він вирішив усвідомити, що його вибір був помилкою? Тоді хто для нього я?

– Я вирішив, що так буде краще. Тобі було б боляче, якби ти дізналась все. Я хотів тобі нормального, щасливого життя, тому й вчинив так. 

– Ось бачиш... Ти знову все вирішив сам. Та знаєш, що саме гірше в цій ситуації? – зриваюсь з місця, запитуючи зі страхом та болем, і відразу ж продовжую, підходити – Найгірше те, що ти так легко відмовився від мене, отже я не була такою ж важливою. В той час, як я боролась в першу чергу сама з собою – ти просто пішов. Ти покинув усе, що ми створили, і це я пробачити тобі не можу. – промовляю і хочу йти, та раптом Стас притягує мене до себе та цілує. Цей поцілунок не схожий на минулі, він цілує ніби в останній раз, з бажанням насититись, погасити той вогонь, що палає у нас обох. Спочатку я піддаюсь, адже так сильно бажала цього, та коли згадую все, що відбулось, відштовхую його. Сльози течуть, і я несили їх зупинити, тому я просто мовчки розвертаюсь та йду геть. Куди? Ще поки не знаю, та до нього повертатись не планую...